Репліка на колективний стогін: “Як ми допустили, що в час війни російська пропаганда так глибоко засіла в мізках українців, що вони аплодують убивці ветерана війни — службовця ТЦК?” Відповідь проста: українська влада завжди нехтувала власними державними та суспільними ЗМІ.
Усі, хто сидів на Печерських пагорбах, вкладали гроші у приватні медіа та телеканали, ігноруючи потребу у сильних незалежних суспільних мовниках.
У 2017 році я мав розмову з одним впливовим нардепом про кризу суспільного телебачення та радіо, зокрема про проблему фінансування та участь у рекламному ринку.
Його відповідь була показовою:
— Який рекламний ринок їм?! Хай шукають гранти на Заході й не лізуть у рекламу, — заявив він. За іронією, ця людина була не лише депутатом, а й власником одного з ультра-патріотичних приватних телеканалів.
І ось ми стоїмо перед розбитим коритом:
– жебрацьке Суспільне мовлення, яке виживає на крихтах бюджету;
– приватні ЗМІ, керовані кланами з власними інтересами;
– російський Telegram, що під тихим кураторством ФСБ став основним джерелом інформації для українців.
Наполеон Бонапарт сказав: “Хто не хоче годувати свою армію, годуватиме чужу.” Сьогодні цей афоризм можна перефразувати так: “Хто не фінансує віддані національним інтересам ЗМІ, той, зрештою, фінансуватиме не лише чужу пропаганду, а й власну окупацію”.
Віктор Лешик
