Львів. Вулиця Панаса Мирного. Жінка, якій на вигляд близько шістдесяти років, веде за руку хлопчика, якому я дав би дав років п’ять. Найлогічніше припущення — бабуся і онук.
— Альоша, іді ровно, — говорить жінка.
— Я не Альоша, я — Олексій, — з серйозним виразом обличчя відповідає хлопець.
— Ну, хорошо, пан Олексій…
На перший погляд, ідеться про дрібничку, але це як подивитися. Я думаю, тут все глибше і серйозніше. Це така собі замальовка з натури на тему «тут наш СВІТ, сильніший за їхній МІР».
Поки що.
Насправді, «мір» активно наступає навіть у Львові. І саме тут його вкрай важливо зупинити!
Це не просто місто, це останній форпост здорового глузду на території України (не сказав би, що повсюдно домінуючого, але найвиразнішого)! В певному сенсі, це місто — головний запобіжник від «білорусизації»!
P.S.
Я став СергІєм лише у 25. А п’ятирічний потенційний Альоша — ОлексІєм вже!
Тішуся за нього. І за нас.
Сергій Бригар
