З важким серцем сіла писати відгук на щойно прочитаний роман Марини Гримич «Клавка». Бо починався він, як легкий жіночий роман, а закінчився настільки надривно і болісно, що передати свої почуття дуже важко.
Коли кінцем літа у видавництві «Нора-Друк» вийшла нова книжка Марини Гримич, то в літературних і читацьких колах про неї одразу заговорили, як про непересічну подію. І, звісно, мені теж запраглося переконатись, що роман вартий тих схвальних відгуків, які ширилися інтернетом.
Дія роману відбувається 1947 року в Києві. Головна героїня — Клавка, секретарка Спілки письменників України.
Дівчина живе в комунальній напівпідвальній квартирі столичного середмістя. В цьому будинку, але в просторому великому помешканні, минуло її безтурботне дитинство. Та в 37-му році батьків розстріляли як «ворогів народу», їхню квартиру конфіскували і Клавці довелося переселитися в підвал. А потім — війна, евакуація до Середньої Азії, і вже в повоєнні голодні роки Клавка опиняється в середовищі українського письменництва. Там і розгортаються всі події, описані в книжці.
І от вересень 47-го, Спілка радянських письменників України готується до свого чергового Пленуму. У Клавки багато роботи, вона відповідально ставиться до своїх обов’язків. Ще б пак, поряд стільки великих і талановитих письменників: Рильський, Корнійчук, Малишко, Яновський, Гончар, Сосюра, Тичина, Остап Вишня, Іван Ле. Всіх і не перелічиш.
Це потім вони стануть класиками і їх вивчатимуть на уроках української літератури, а тоді це були живі люди зі своїми почуттями, слабкостями і життєвими трагедіями.
І от на цьому тлі визріває особиста драма Клавки.
Одразу двоє чоловіків хочуть підкорити серце дівчини. Як вчинити, кого обрати? Здавалось б, самі ці сердечні пристрасті і мали би стати розв’язкою. Однак Марина Гримич підняла на поверхню значно глибші і трагічніші речі. Наче шумовиння, у романі здіймається і бурлить весь цинізм та абсурдність сталінської комуністичної системи.
Якщо оцінювати не тематику і сюжет, а саме побудову роману, то мене дратувала надмірна кількість цитувань постанов ЦК КП(б)У та доповідей на Пленумі спілки письменників. Хотілося пробігтися по діагоналі ті сторінки, бо це мене повертало в часи студентського конспектування першоджерел з курсу історії комуністичної партії. Аж страшно згадувати той даремно і нудно потрачений час. Ровесники мене зрозуміють.
Але цей недолік компенсувала майстерність, з якою авторка описувала події, розкривала образи людей та змальовувала картини повоєнного Києва.
Роман «Клавка» заслужено посів місце в довгому списку премії «Книга Року» ВВС-2019. Цілком ймовірно, що він буде відібраний і до короткого списку, а, може, навіть стане цьогорічним переможцем.
Але не це головне.
Після прочитання «Клавки» хочеться кричати: «Люди, не дай нам, Боже, повернутися до того страшного безчасся, в яких довелося жити не тільки героям роману Марини Гримич, але всьому народу цієї наддержави, а насправді диктатури, під назвою СРСР».
Тож мусимо пам’ятати уроки минулого. Бо незнання історії не убезпечить від ймовірних небезпек.
Галина Новосад
