Колективізм гнітив мене з самого дитинства. Осоружним був уже перший його бастіон – дитсадок. Мати, з меншою дитиною на руках, виряджала мене туди самого. Дорогу в неповний кілометр хустською вулицею Гвардійською я долав рівно півдня. З’являвся на полуденний «мертвий час». Зате який живий час був доти!
Все, що творилося довкола, притягувало мою найпильнішу увагу. А творилося (саме – творилося!) багато дивовижного: сміттяр Цало збирав на візок мотлох, у кузні кували коня, цигани гнули на ринви бляху, мостилася бруківка, електрик у залізних кігтях ліз на стовпа, сажотрус ладив до комина дроти, марширували до «касарні» солдати», одноокий Міжа заправляв під шопою сифони, дідо Човганин обрізав живопліт, «бурбіль» Гомокі підстригав на ганку першого клієнта…
Все це було неймовірно цікаво, робота майстрів чомусь зачаровувала мене до самозабуття. Тобто я забував, куди йду і для чого. Останнім жаданим пунктом мого походу в нудний дитсадок була вулканізаційна майстерня.
Закурений кіптявою в палець сарай заклично кліпав кислим вогником. Таким же прокопченим наскрізь був і Берко з жаринкою цигарки в чорному роті. Він спроквола оповідав щось сороміцьке про Берту, яка «має… роздерту», а присутні так реготали, що на полицях дзвенів інструмент і габами ходила пилюка. Я теж зазирав до Беркового рота, але з острахом, що слова зіб’ють прилиплий до нижньої губи недопалок, про який він забув, – і той упаде на волохаті груди під фартухом.
Берко з незворушним як завжди обличчям докінчив анекдот і кинув на землю заліплену камеру «Запорожця». Пласнучи, та сумно зітхала. Вловивши момент, я присів і нахилився до хижого ока мідного золотника. Торкнув гуму – камера утробно заворкотіла. Відчув на губах її гіркуватий віддих.
– Що там усередині? – запитав я Берка на правах постійного відвідувача, який іноді робить йому дрібні послуги.
– Як що? Пустота.
– Пустота? – перепитав я розгублено. – І що з нею робити?
– Що робити? Заповнити, – буркнув Берко і підсунув до ніпеля цівку компресора.
За якусь мить камера набула твердої, пружної форми кола. А слова Беркові запам’яталися на все життя. Либонь, це був перший мій посутній урок: всяку пустоту слід чимось заповнювати. Над чим, власне, я все життя й труджуся.
Мирослав Дочинець,
з “Книги надиху. Уроки світу. Неба і людей”
