Слово – на чати!
Спати забудь!
Будем стрічати
Всяку паскудь.
Зрада тут буде
Рватись вперед –
Кулю – у груди,
В серце – багнет!
Слово – на чати!
Слухати вмій!
Тут плазувати
Буде, як змій,
Тихо, спокійно
Лютеє зло –
Стрілити вмій-но
Прямо в чоло!
Слово – на чати!
Дружба – пароль!
Кривді промчати
Тут не дозволь!
Очі ворожі
Гострі, як ніж.
Ти на сторожі
Правди стоїш!
(Дмитро Павличко. На чатах. Львів. 1961)
Такі поети як Дмитро Павличко є одними з найнебезпечніших для сучасного українського суспільства. І не тому, що писав погано, а тому що займався ідеологічним (ідейним) графоманством-флюгерством.
Він був найправдивішим і найчеснішим літописцем радянської доби. Він писав те, що не тільки вимагалося, але й те, що його, як поета, заносило в инчу реальність, у яку він на момент написання, вірив як у святиню. Тому його вірші пристрасні, будь-який ідеологічний вірш, чи це “Вчора я слухав промову Хрущова”, чи “Націоналісти”, чи “На відкриття музею Галана” й агітаційно переконливі.
Поряд із цими ідеологічними покручами, є справді талановиті ліричні вірші (розділ “Ой, прийди до мене…”). І все ж, ми маємо прийняти відповідальне рішення не вивчати творчости Павличка в школі (середній чи вищій), а максимум на що погодитися, розглядати його творчість на університетських спецкурсах “Література й тоталітаризм” чи “Література і влада”, чи “Дамоклів меч соцреалістичної пропаганди і поетичний талант”…
Бо коли ми починаємо дітям говорити про “Два кольори” як пісенну вершину соцреалістичної доби, відкидаючи ідеологічне тло, в умовах якого було створене, то механічно забуваємо сказати, що “людська кров – не водиця”, а українська земля – єдина цінність, яку варто захищати. Але не Павличкові про це нагадувати. Забагато чести…
P.S.
Після 1924 року Тичина вчинив те, про що запитував у 1920-му: “чи й собі поцілювать пантофлю папи?”. І що би про цей світоглядно-естетичний злам не говорили, починаючи від Маланюка і закінчуючи Стусом, – життя Тичини у тоталітарній державі – трагедія митця. І порівнювати його трагедію із флюгеризмом Павличка – міщанська сліпота і глупота ситого споживача.
І все мені згадується думка Герберта із есею про варварство: коли хочеш залишатися людиною, не пливи за течією, бо за течією пливе лише гівно…
Євген Баран
