Суспільство

Радянський наратив української історичної пам’яті

Цікава штука, ця глибина пам’яти і тяглість. Може, звісно, я всі ці роки дуже погано дивився, але наша історична пам’ять як певний суцільний сюжет закінчується приблизно на українській революції. Перша світова. Далі в минуле тяглости ніби немає, є лише якісь фрагменти спогадів: козаки, політично-культурна буча зламу століть, а між тим — тиша.

Дев’ятнадцяте століття з нашої історії ніби випадає, а все що перед ним — узагалі час старозавітних пророків і патріархів, тільки десь посеред первісного бульйону дев’ятнадцятого століття бродять Шевченко, Франко і Українка.

Скажімо, в сучасному українському наративі, зокрема в освіті, кріпацтво існує переважно для того, щоб із нього викупили Шевченка. А тоді скасували і всі були дуже раді. Скасування кріпацтва — це ще якась зарубка на пам’яті, а от що було до того, якось не обмірковується. Принаймні, не публічно. Бо до того доведеться обмірковувати рабовласницький лад, за якого одні наші предки буквально володіли іншими нашими предками і могли їх продати-купити за пару собак.

Доволі багато людей знають своє минуле на шість-сім поколінь назад, і на такій дистанції в одному роду легко опиняються і раби, і рабовласники. І хочеться ж сказати, що в нас просто немає жодних проблем із рецепцією цього минулого.

Але ж є.
Скажімо, в нас є помітний ресентимент до літератури дев’ятнадцятого століття як до «літератури страждань». В це віриться, якщо ігнорувати решту європейської літератури дев’ятнадцятого століття, котра недалеко пішла. Як на мене, найбільше в літературі дев’ятнадцятого століття дратує її дисонанс із історичною пам’яттю про абстрактне українське минуле, коли всі їли самі галушки з салом і найбідніші сироти мали по тридцять сорочок. Ми схильні відторгати пам’ять про минуле, яка заперечує створену сьогодні історію.

Від дев’ятнадцятого століття нам лишилося захоплюватися величною архітектурою дідицьких палаців по всій Україні. Етична сторона цієї архітектури — а часто її зводили рабською працею — ігнорується, бо, ну, куди ти її втиснеш у наш народний наратив землі молока і меду? Ясно, що Гоголівська Україна нам миліша за Україну Мирного чи Стефаника. Кріпацтво сфокусоване до спогадів про Шевченка, хоча більшості з нас не надто складно буде докопатися до часів, коли наші предки були на якомусь зі щаблів цієї ієрархії. Та що там, донині є села, де в пам’яті зберігається поділ на «козацьку» і «кріпацьку половини». Місцями це буквально ще жива пам’ять, але не публічно. І не інституційно.

І в контексті цього всього особливо цікаво (хоч це надзвичайно цинічне слово в такому контексті) глянути на те, що зробив Радянський Союз. Звільнення з кріпацтва було радісним, але не безболісним. Селяни стали вільними, але маєтки залишались у руках магнатів. Не пам’ятаю, як у Великій Україні, а під Австрією прийняли двадцять п’ять років «індемнізації», тобто виплат за втрачену робочу силу і землю. Плюс усі землі громадського користування були в приватних руках. В усіх сенсах це був страхітливо поганий час для того, щоби бути селянином.

І заледве одне покоління (два — під Австрією) встигло пообробляти нарешті свою власну землю, тільки вони почали творити з цього надлишок для себе — на тобі, війна. На тобі, революція. І після революції до влади нарешті приходять люди з наративом про поганих землевласників і бідних експлуатованих людей. Котрих оце тільки, аж зараз, визволили від гніту.

Дев’ятнадцяте століття не рахується, якщо глянути на радянську пропаганду. Світ почався в 1917, до того був морок… Це інституційна пам’ять СРСР, це інституційна пам’ять УРСР, і це значною мірою донині наша інституційна пам’ять. І колективізація та розкуркулення в Україні були націлені значною мірою саме на експлуатованих, котрі ще самі нерідко пам’ятали кріпацтво з дитинства, а значно більше — пам’ятали, як мусили платити за користування власною землею.

І в нас був свій «південь», де скасуванню кріпацтва опирались порівняно з індустріальною північчю, де був відтік селянства на заводи, а земля була менш прибутковою. І цей конфлікт, хоч далеко не настільки гострий і не збройний, припадає на буквально той само час, що й громадянська війна у США (це радше збіг, ніж паралель). Але для радянської пропаганди той період суцільний: хто має землю — той експлуататор. І ворогами радянського народу, зрештою, є ті самі люди, котрих наратив про радянський народ має захищати.

У нас існує наратив про колгоспи як кріпацтво, але тут важливе усвідомлення, що це не просто той самий народ, а подеколи й ті самі люди. Котрі застали одне кріпацтво і перейшли до іншого. У нас і досі радянська пам’ять. Просто ми в ній плюс змінили на мінус. А далі не йшли.

Якщо десь у сучасному мистецтві є осмислення саме цього переходу, цієї динаміки влади і цього плану зміщення історичної пам’яти через радянський наратив – цікаво було б ознайомитись. Бо мені на гадку нічого не спадає.

Остап Українець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.