Суспільство

Сьогодні знову 24-те…

… Я прокинулась від страшенного гулу. На годиннику — 4.20. Зазвичай, близько четвертої я лише засинаю. Як справжня сова, до півночі соваюся з хатніми справами, потім читаю, лежу в обнімку з планшетом: щось пишу в «кошик», або тупо зависаю в ютубі. Часом, коли просто не спиться – довго рахую слоненят. В ніч перед війною сон скосив рано — близько першої години. Я не пручалася… Дрібну писанину відклала на потім. Люблю копіювати Скарлетт: не буду думати про оце сьогодні – подумаю завтра, адже ранок таки мудріший за вечір. Але того ранку вкотре переконалася: є вийнятки! І завтра — буде завтра. І те, що ти запланувала звечора, за ніч може стати недоречним, непотрібним і нікчемним.

… Гул за вікном посилювався і я, розплющивши очі, навіть через тюль на вікні побачила на тлі відносино світлого неба, як на мене, рухається величезний сірий літак. Але дивний якийсь — без крил і «маячків»? І чого так низько, що ніби ось-ось не розминеться з моїм вікном?

Літаки над нашою хатою — не дивина. Коли їхати до Києва по Житомирській трасі, наше село — праворуч, а трохи глибше в бік — аеропорт Жуляни. Часто, коли літаки заходять на посадку, над нашим обійстям роблять «коробочку», дедалі знижуючи висоту. Коли ми вдома й порядкуємо у дворі (я – у квітниках, а чоловік — у садочку), закидаємо голови, прикладаючи руку до чола: «наш літачок полетів» — кажемо. І байдуже, що може лише вчора ми повернулися з відпочинку чи туристичної подорожі. «Наш літачок» — означав життя. І стабільність. Бажання жити активно, змістовно, цікаво, пізнавати світи. Уміння розпорядитися ресурсом, щоб «встигнути» на літачок. От тільки б чоловікове здоров’я не підводило. Все інше можна уладнати, утрамбувати, підтягнути і зробити. «Наш літачок» означав, що попереду світлі, красиві і щасливі дні.

За страшним збігом обставин, сіре безкриле громило, що спокушалося на моє вікно, о четвертій ранку, прогримівши над дахом будинка, за кілька секунд влучило в ціль. І ми здригнулися від страшного вибуху на аеродромі в Жулянах. А ще за кілька секунд на телефон прийшла смс в групі «сусіди»: ВІЙНА!

***
… Сьогодні знову страшна, ненависна нам усім дата — 24-е. Сім місяців війни. Сім місяців, які вмістили масштабні розрухи і сльози розлуки. Вмістили вбивства і смерть.

Як і тисячі наших співвітчизників, ми пізнали, як-то воно, живучи в епіцентрі Буча-Ірпінь, ховатися від безупинного ворожого вогню в сусідському напівпідвалі й щоразу здригатися, коли двигтить земля. Як тікати з рідного дому «дорогою життя» — Житомирською трасою, минаючи десятки розстріляних машин з такими ж біженцями, майже не маючи шансів обійти ворога. Як, добравшись до західних прикордонних регіонів, звечора лягати з думкою, що вже завтра слід вирушати до етнічної Батьківщини чоловіка — Німеччини, а вранці «повертатися». І все! І крапка! Більше ні слова про еміграцію! І на крилах радості повертатися додому. В холодну хату із засмерділими без світла морозилками.

Додому!
Бо тут – усе рідне. «І ставок, і млинок, і вишневий садок». Усе доглянуте, вирощене і з любов’ю виплекане твоїми руками. Тут тебе знають і люблять. Бо тут — твоя Батьківщина! І небо – голубіше нікуди. І щоранку, як фата нареченої – на голубому тлі зграя білих сусідських голубів. І яблуні дивують небувалим досі урожаєм. І груші, і сливи! Чоловік зізнається: «Завжди хотів мати власний дім із садом (час від часу він нас дозовано інформує про своі дитячі мрії). І щоб яблука рясно родили. І заглядали у вікна».

Тепер ми ходимо по садку не звичною стежечкою, бо там, як вартові вистроєні Сергієм тички, що підбирають важкі яблуневі віти, а ніби крадучись попід парканом. Щоб не зрушити господаревих конструкцій. Щоб не порушити осінньої ідилії. От тільки б не війна…

… Сьогодні знову ненависне 24-е. А у нашій хаті — світлий промінчик: День народження того, хто творить дива на 12 сотках: вирощує врожаї і щедро роздає їх людям. Дивним чином він поєднує в собі найкращі людські чесноти: чесність, порядність, чуйність та доброту з вимогливістю (часом, навіть суворістю) та справедливістю. Він — щирий і відкритий. З внутрішньою чистотою і йде до людей. А вони – до нього.

Сьогодні трохи зійдеться рідні. Не балаганити і не гульбенити — тут і нагадувати нічого. Просто побачитись. Обнятися. Посидіти. У ці часи непростих для всіх випробувань, «просто зустрітися» стало великою розкішшю. І радістю. І неймовірною цінністю. І навіть даром Божим.

Покуштуємо сватового вина. Лиш по три келишки: за іменинника, за ЗСУ і за мир! А смерті ворогам побажаємо «на суху». Не будемо на них переводити продукт…

Лариса Сай-Боднар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.