І знов цей день, коли збігає рік, і ти збираєш найближче коло друзів у гостинному будинку з комином на Подолі. Історики, філософи, соціологи, журналісти, дипломати, видавці, медики. Ви приїжджаєте, говорите про сенс буття, його якість і свободу. До самої опівночі.
… Усього цього зараз в мене вже нема. І невідомо, коли воно ще й буде. Ви всі вдома в Києві. Я в еміграції, біженець з обмеженими правами за кордоном. Для того, аби краще оцінити Батьківщину, треба хоч трохи залишити її та відчути, скільки набуваєш ти, а скільки втрачаєш.
Так, це перехрестя Європи, дивовижні Альпи, гірські озера, фантастичне небо з мирними літаками над головою — насправді, завтрашня Україна. З іншого боку, ці господарі — чужий народ, що не розуміє нашу мову, звичаї та масштаб нашої катастрофи. Боже, як ми публічно 
лаялися з високим швейцарським чиновником. Я емоційно казав йому:
— Скажіть, що нас з вами найбільше об’єднує? Спільний рік народження. А що роз’єднує? Лише одне: в моїй країні зараз точиться війна, завдяки чому ви можете спокійно спати у комфорті. Тисячі людей гине, а ви вже не реагуєте на це…
Нас, емігрантів з України, в Європі майже сім мільйонів. Немає жодного, хто не хотів би повернутися додому. Хоч й поволі ми їдемо назад, однак таких, зрештою, небагато. Переважна більшість має надію перебути лихо на чужині, масово стати на цей час заробітчанами. У кожного вже намітився свій шлях. У мене він пролягає через європейські медіа (Corriere dela Sera, Le Mond, Frankfurter Allgemeine), когось купить місцева наука, хтось стане прибиральником. Але всі ми подумки досі вдома — хто з Харкова, хто зі Жмеринки, Білої Церкви, Одеси, Києва… Постійно стежимо за новинами і так само віримо в Перемогу.
Ми набираємося чужого досвіду, осучаснюємо менталітет, аби лише повернутися і використати все це для відбудови країни. Хто вважає, що в Цюриху самісінький мед, хай приїздить — зустріну 
особисто на вокзалі. Не для того, аби поскаржитися, як тут гірко. А показати, як тут скрізь по-іншому, і тому ми просто приречені повернутися на Батьківщину.
Усім вам, друзі, хочу подякувати за найщиріші привітання! До цього додам кілька місцевих фото і порівняю з довоєнними. Навіть при сьогоднішніх посмішках — вдома ми були на порядок щасливіше, бо це був і лишається наш Дім, а не табір біженців з милостинею на кишенькові витрати. Досі віримо, що повітря в Україні більш цілюще, ніж на європейських бальнеологічних курортах. І це не поза — щира правда.
Не приведи Господь знову потрапити в місцеву радість, краще вже в злиднях, але на своїй та мирній землі. Для цього ми давно готові — пам’ятайте і знайте про це. А поки кожен зробив свій тимчасовий вибір і має надію — на зустріч свого часу вдома, без чого дуже непросто і не так вже й солодко, зрештою, у гостинах.
Василь Зоря
