Вона була як сонечко: яскрава, світла, тепла і завжди сяюча. Навіть на секунду не можу собі уявити її без посмішки. Ангеліка… Наша далека-близька німкеня. Вперше мені випала нагода побувати у Німеччині влітку 1995 року. Діставшись у Берліні району Грюневальд (Зелений ліс), де розташовувався освітній центр для журналістів, ми з колегами зрозуміли, що потрапили в європейський рай.
Та мені було не до нього, бо за основну ціль і мету поїздки мав зустріч із дуже близьким родичем, який 25 років віддав пошукам українського крила сім’ї Хоманнів-Кучинських.
Його дідусь Петер і моя прабабуся Магда – рідні брат і сестра. Ми нічого не знали один про одного, ніколи не бачились і ось… Методистка передає мені записку: «Ми чекаємо тебе на вулиці, машина марки…, державний номер…, щоб відвезти до Штьокте, де мешкаємо».
… Дві баришні – молода Ангеліка і юна Таня (дружина і донька Петера Хоманна від першого шлюбу), зустріли мене зі щирими обіймами і усмішками, ніби сто років знали. Ну, якось ніби трохи не по-німецьки. Скоріш, по-українськи. Від несподіванки, зачарований дівчатами і їхніми обіймами, я геть розгубився. Голова вмить спорожніла, і з неї повилітали усі вислови німецькою, які так ретельно завчав вдома. Я намагався скласти до купи хоча б якісь слова, що пам’ятав зі школи, та все марно.
… Ангеліка «летіла» автобаном, мов ракета (Петер потім за це прозвав її Юрієм Гагаріним), і не вмовкала ані на мить. Її білозуба усмішка не сходила з обличчя і здавалось осявала наше авто. Дівчата весело щебетали. Іноді ставили прості школярські запитання і (о, боги!) пам’ять почала повертатися до мене. Я трохи розслабився. І видихнув.
Вдома Ангеліна виявилась ще вправнішою. І неймовірною господинею: зустрічала і проводжала гостя, як найріднішу людину.
І для Петера, і для Ангеліки їхній шлюб був другим. Вони, обоє астматики, зустрілися в санаторії, де поправляли здоров’я, коли їй не було й тридцяти, а йому – ледь за сорок. І одразу стали багатодітними батьками. Петер зі своїми доньками Танею і Сонею добродушно прийняли у своєму будинку Ангеліку із її трирічними близнюками Ларсом і Єнсом.
Потім, коли через роки і навіть десятиліття, я вдруге, уже з дружиною відвідаю їхню сім’ю, Ангеліка зізналася нам, що у першому шлюбі вона мала все: дім і великі гроші, але не мала такої любові. А з Петером – не має великих статків (як астматики, вони обоє мали інвалідність і були пенсіонерами), але має велику любов. І пишається цим.
В другу подорож до німецьких родичів моя дружина летіла з пересторогою. Ну, як з пересторогою? Поїздці, звісно, раділа, але дуже сумнівалася. Беручи до уваги німецьку стриманість і тверезий розрахунок, боялася бути нав’язливою. Адже з часу мого першого візиту до Гамбурга і знайомства з родиною Хоманн минуло 19 років. Тепер ми з Ларисою мали конкретну мету – якомога більше дізнатися про життя-буття моєї прабабусі Магди. Про її родину, навчання, роботу, захоплення. Де жила, з ким дружила, якою була. Петер, вийшовши на скайп-зв’язок, пообіцяв усіляко допомогти. Поводити, повозити, все показати і розказати. Це вже на місці ми з’ясували, що возитиме нас усюди Ангеліка. Петер через свою хворобу давно уже не сідав за кермо. А вона у нього — і швець, і жнець, і на дуді грець.
Та ще й який! До нашого приїзду , виявляється, готувалися ретельно. Ангеліка власноруч і шпалери переклеювала, і плитку у ванній на другому поверсі перекладала… Бо відколи виросли їхні діти і роз’їхалися, створивши власні сім’ї, на другий поверх ніхто й не ходив. На зиму його перекривали з метою економії тепла. А коли дізналися про наш приїзд, Ангеліка швиденько освіжила помешкання. Та так вміло-витончено, як справжній майстер, не підкопаєшся.
Маленька, худенька. Справжня Дюймовочка. Вона і їла так само. Клювала, як пташка. А ось нам накривала справжній європейський стіл до сніданку. Кілька видів (ну, точно не менше п’яти) з пилу-жару хлібо-булочних виробів, обов’язково варені яйця, кілька видів сирів, шинки і два-три види масла. У маленьких скляних баночках у формі діжечок– джеми її власного виробництва зі свого саду: малиновий, агрусовий, полуничний, порічковий, суничний, абрикосовий та з ківі. Кілька видів чаю та кави.
Підозрюю, Ангеліка з Петером щодня так не снідали, а, як це буває і у нас, викладалися по повній саме для нас, своїх гостей. Зауважте: це були німці! Це — інша ментальність. У них все мало би бути по-іншому. По-їхньому. І ми це точно знаємо. Але було по-нашому, по-українські. Дива та й годі. Чотири дні в чужій сім’ї ми почувалися, як вдома. Тепло і затишно. Попри мовний бар’єр, ми знаходили собі забаву вечорами, спілкувалися легко і щиро.
В день від’їзду влаштували український обід, на який приїхали доньки Петера зі своїми дітьми. Ангеліка вся сяяла. Як завжди. Бавилася з онуками. Вони всі її обожнювали. Поміж тим – розкладала стола, застеляла святкову скатерку, діставала парадний столовий посуд, а потім була у нас на кухні помічником: чистила овочі на борщ, регулювала плиту і духовку. І щиро дивувалася, що ми не користуємося ножем-шкрябачкою для овочів. Не встигли ми долетіти до Києва, як услід прилетіла бандероль з цією дуже зручною штукою. Ну, як ти не будеш дивуватися щирій, добрій душі, схожій на українську!? Як не будеш вдячним цій тендітній німкені за увагу й повагу до нас і велику любов до Петера.
Але правду кажуть, життя прожити – не поле перейти! Минуло кілька років і Петер з Ангелікою… розлучилися. Відсвяткували срібне весілля і… Вона полетіла відвідати маму і сестру, які мешкають у Греції, як робила це щороку і… до Петера уже не повернулася.
… Вчора з Німеччини долетіла страшна звістка, в яку важко повірити. Ангеліки не стало. Її життя обірвалось трагічно. Жахливо. Безглуздо. Її вбив нинішній чоловік (не відомо як, можливо, випадково, всіляке трапляється), а потім і сам наклав на себе руки. І це не вкладається в голові.
Ми в розпачі. Вона не була нам кровною родичкою. Та вона стала рідною. У листах, численних скайп-звязках, у тих двох наших незабутніх зустрічах, коли ми прощалися плачучи. Усі четверо! У спогадах. І тепер уже в нашій пам’яті.
Сергій Сай-Боднар,
на світлині угорі Ангеліка – праворуч…
