Ексклюзивна хвиля

Імператорська хода Романа Андріяшика

… Серед Андріяшикових романів осібно стоїть «Сторонець», присвячений Юрієві Федьковичу. Він не подібний до біографічних творів, у яких виписані авторами історичні персонажі скидаються на своїх прототипів (за словами Єжи Лєца), як обстругані стовпи з дерева. Такий популярний у французів, німців, поляків, італійців і в росіян біографічний жанр у нашій літературі почувається аж надто невпевнено, мовби бідний родич. У своїх нечисленних зразках він подеколи нагадує щось середнє між протоколом і некрологом.

Андріяшиків «Сторонець» написаний у зовсім інших традиціях. Конкретна людська біографія стає для нього приводом поговорити про важливі моменти людського буття взагалі. Динамічний характер Федьковича подано на широкому духовному тлі тогочасного життя чи не всієї Європи, серед боріння ідей та одвічного конфлікту політичних інтересів. Його Федькович анітрохи не схожий на замуміїзованого класика з хрестоматії. Він має і свою життєву трагедію, і високий духовний злет, творчий осяг; він справді різний, подеколи навіть так не подібний до себе, що й сам себе не може пізнати.

Ось лише одна мить його існування, відтворена автором «Сторонця»: «Він топився у каламутних потоках меланхолії: сильний – і майже немічний, збагачений досвідом та знаннями – й пригнічено-отупілий, багатий поверненою вітчизною – і до краю самотній, безрадісний, безрадний, як немовля».

Лишається тільки пошкодувати, що «Сторонець» – єдиний біографічний твір Андріяшика. Завжди цікавий до різних ідей, рідкісних фактів, аналітичний, Андріяшик міг у цьому жанрі дати надзвичайно багато.

Він писав повільно й важко, часто мав довгі перерви в роботі. А погром «Полтви» повергнув його в затяжну творчу депресію, з якої ніяк не міг вийти, і не знаю, чи й узагалі вийшов повністю. Гадаю, що є підстава говорити про ще одне окрадене літературне життя. Бо ж за нормального, природного розвитку творчої біографії все мало скластися для письменника значно благополучніше.

Андріяшик був складною людиною; характер мав далеко не ангельський. Помисливий, категоричний, мовчазний і відлюдькуватий, він проніс у собі свій талант і свою драму, не просячи нічиєї ласки й нічийого захисту. Намагався вистояти в ту негоду, в якій йому судилося жити. І по-своєму таки вистояв. Але заплатити за те довелося дорого. Маємо всі підстави сказати про тільки незначну творчу реалізацію цього потужного таланту.

Звичайно Андріяшик знав собі ціну в літературі. Й анітрохи її не занижував. Мені не доводилося жодного разу від нього чути, що він – найперший прозаїк із-поміж усіх сучасників. Але, не мовлячи цього прямим текстом, Роман незрідка аналізував фаворизовані тоді романи й повісті, порівнюючи зі своїми творами, і доказував, наскільки «Люди зі страху» та «Додому нема вороття» художньо сильніші. Подеколи він особливо ущипливо проходився по так званих сучасних класиках, підсміюючись над хаотичністю композиції їхніх романів, стилістичною безбарвністю і невтримною велемовністю. І знову – як приклад довершеності називав свої твори. І майже щоразу йому не випадало заперечити, бо він таки мав рацію. Згадуючи все те, я доходжу висновку, що він таки жив із переконаністю, що йому немає гідного творчого конкурента в українській прозі.

От лише Григір Тютюнник…
Здається, він йому просто муляв чи трохи дратував своєю присутністю в літературі. Мені не довелося жодного разу почути від Андріяшика якесь криве слово про Тютюнника. Навпаки: він навіть публічно його хвалив. Але, здається мені, мовби переступаючи через себе. Якось після моєї статті в «Літ. Україні», коли Григора було висунуто на здобуття премії імені Лесі Українки, Роман стримано похвалив статтю і підкреслив: вона таки дуже доречна саме зараз, бо може бути ще одним аргументом на користь Тютюнника. А щодо премії, то «Грицько давно її заслужив». З усього було помітно, що якби його змусили прямо висловитися про Тютюнника, то він говорив би приблизно в такій формі: «Звичайно, Григір – видатний письменник…», однак за тим ішло б його суворе «але…». Але що він укладав би в своє «але» і яке давав би тому розшифрування, пояснити міг би тільки він.

До речі, Григір, який також з усіма на те підставами був дуже високої про себе думки, публічно завжди хвалячи Андріяшика, воднораз ставився до нього насторожено-ревниво. Два таких амбітних письменники, два пасіонарії, вулканічні натури – їм просто було удвох тісно. Кожен із них мав своїх адораторів і шпагоносців. Якщо Тютюнникове ближнє коло – це Петро Засенко, Анатолій Шевченко, Євген Гуцало, Микола Стеблина, а також чимало його шанувальників, то Андріяшик мав у своєму «почеті» зовсім мало. Пам’ятаю там лише Анатолія Григоренка й Василя Сидоренка. Та ще якихось не літераторів. Очевидно, це було зумовлено його замкнутістю й нехіттю до активних людських контактів.

З певними застереженнями можна сказати, що Григір був екстравертом, а Роман – інтровертом. Декотрі риси вдачі в обох посилювалися або послаблювалися під дією алкоголю, котрий у їхніх життях не втрачав ролі активної дійової особи. І тут вони були неоригінальні, оскільки аналогічний спосіб життя вели й Василь Стефаник, Станіслав Пшибишевський, Вінсент Ван Гог, Шарль Бодлер, Ернест Гемінгвей. Про місце, роль і значення алкоголю в літературі й долях письменників докладно пише в своїй «Алхімії слова» Ян Парандовський.

Спільне ж у них було – це алергія на посередність чи графоманію. І якщо Тютюнник інколи міг удати, що не помічає їх, то Андріяшик мовчав-мовчав про це, а потім вибухав, як вулкан. Пам’ятаю таку попервах мовби ідилічну картину. Роман поселився в Ірпені, в кімнаті на другому поверсі шостого корпусу. Це був той недовгий період, коли в нього з’явилися якісь гроші – він підрядився редагувати прозу в «Радянському письменнику», не ставши там штатним працівником, а оформлюючи щоразу угоду на виконану роботу. Чи й треба казати про те, якої кваліфікації редактором був цей вибагливий стиліст із особливим чуттям слова? Може, тільки Григір Тютюнник міг у цьому з ним зрівнятися. Мені доводилося неоднораз мати справу з редакторами, які своїм обов’язком вважали необхідність так обстругувати авторову фразу, щоб він, горопашний, навіть не впізнавав її. Тому часто бувало так, що навіть якісь ембріональні ознаки авторської стилістики безслідно зникали під безжальною редакторською рукою, що міцно, як хірург скальпель, тримала бездумне стило.

На жаль, тодішні автори підручників з літературного редагування не завдавали собі клопоту звертатися до редакторської практики Тютюнника й Андріяшика, де могли б знайти яскраві приклади того, як плоскостопа затуманена змістом фраза після редакторського втручання раптом ставала справді граційно досконалою і змістовно випрозореною.

Але повертаюся до тих днів Андріяшика-редактора здебільшого на балконі другого поверху. Він зохотився довести до пуття екзерсиси відносно молодого автора, який напролом рветься в літературу. Неофіт, як мовиться, службу знає: щоденно виставляє Андріяшикові плящину, – для натхнення і терпіння при читанні його ялових (як виявилося) творінь. Над Андріяшиковою головою плавають хмари сигаретного диму (курив він немилосердно!).
Перечитавши фразу з машинопису, задумувався. Потім перекреслював її і каліграфічним почерком писав над авторовим реченням своє. Ввечері, коли ми чаркувалися, і хтось запитав Романа, як іде його робота. Пояснив: мовляв, перекладає цю базгранину мовою художньої літератури.

Але той «переклад» часто завершувався такою «крапкою».
Роман викреслював-викреслював фрази автора, уписував-уписував йому свої речення, а дійшовши кінця сторінки, нервово перекреслював її зовсім. Так повторювалося кілька разів. (Про це мені розповів Борис Комар. Лінькуватий до роботи, він або нависав над Андріяшиком на тому ж балконі, або вистоював під балконом, спокушаючи піти на побачення до «зеленого змія»).

Андріяшик, очевидно, нарешті втратив терпіння. Він одним хапом згріб усі помальовані його рукою і ще не помальовані аркуші й жбурнув їх із балкана. Ще й процідив крізь зуби щось таке, що мало бути дуже критичною рецензією на ту писанину. На ту мить нагодився автор. Він спробував Андріяшика всовіщати й нагадувати, скільки пляшок йому вже переносив, але Роман гаркнув, що не може з графомана виліпить талант.

На той момент до корпусу, де була нетривала творча дискусія нагодилися ми з Віктором Близнецем і мимоволі стали глядачами цієї сцени. Зненацька залопотів дощ. Роздратований автор, клянучи Андріяшика, квапливо збирав аркуші свого рукопису, що розлетілися навсібіч. Я зауважив сині патьоки на сторінках – дощ змивав сліди Андріяшикової редакторської роботи…

Я так докладно зупинився на цій історії, бо в ній виразно вимальовуються характер і поведінка Романа Андріяшика. Попервах мовби відсторонений од довколишньої суєтності, демонстративно незворушний, подеколи з сардонічною посмішкою на виразно вимальованих устах, зблискуючи іронічним поглядом, у якому, глибше придивившись, можна помітити ще й зневагу до навколишнього ярмарку марнославства, постає він пам’ятником життєвому стоїцизму, якого ніщо не здатне ні зрушити, ні розворушити. І раптом терпець йому вривається. Він вибухає гнівом та обуренням. Але, вистреливши кількома вербальними залпами, міцно стискає уста й, знеохочено махнувши рукою, різко розвертається – і показує всім свою рівну спину із незігнутими плечима й гордо посаджену голову.

Якось дивлячись, як він оддалявся, згадав слова Загребельного: «Навіть у п’яного Андріяшика імператорська хода!» І тут годі було йому заперечити. В ньому справді важко було розгледіти простолюдина. Особлива людська порода проглядала в Андріяшика в усьому – від зовнішності й манери триматися до його інтелектуальної невситимості. Щодо Андріяшикового інтелектуального життя. Мені випадково побачилися його обрії в такій ситуації. Вже не пригадаю, чому я мав заїхати до нього. Чи то повертав йому якусь книжку, чи мав забрати її в нього. Мав записану його домашню адресу. Святошине. Майже побіля метро. На незмінно оповитому смогом проспекті, що реве й дрижить од автомоторів. Не знаю, як воно склалося, але мав він тоді одну з кімнат у двокімнатній квартирі. Друга кімната належала якійсь жінці, з якою в Романа, за його словами, був безперервний конфлікт. («А з ким у тебе немає конфлікту?» – сумно подумалося тоді мені). Можливо, йому після розлучень довелося розмінювати з колишньою дружиною квартиру – й ось вони викомбінували такий варіант, при якому Роман опинився в варіанті комуналки, хоча будинок, судячи з усього, був споруджений не надто давно – коли архітектори комуналок уже не запроектовували. А в коридорі чи на кухні демонстративно чимось гупала чи дзвеніла Романова сусідка. Він пояснив: отак цілісінький день – і він ніяк не може зосередитися для писання. Якщо з’являються якісь гроші – втікає в Ірпінь. Бувало, що він довго наймав там кімнатку в найгіршому – сьомому корпусі, що стоїть біля самісінької загорожі з боку залізниці й ходить хородом, коли по ній пролітають поїзди. Наймаючи ту кімнатину, Роман платив тільки за прихисток над головою, а на оплату відвідин їдальні у нього не вистачало. Перебивався, як сам казав, підніжним кормом.

Тоді, в квартирі, я став оглядати етажерку з книжками. Запам’ятав «О человеческой природе» Давіда Юма, «Об уме» Гельвеція, «Опыты» Мішеля Монтеня, Ремарк, Белль, Федькович, колекцію словників української мови. Отоді й подумалося, що він з-поміж наших прозаїків один із найочитаніших. Бо за ним – не тільки «програмна» лектура. За ним і масиви текстів, котрі він з якихось інтересів та спонук сам вибрав для себе. Особливо ж тексти філософські.

Роман пояснив, що колись мав добру бібліотеку, але так – як саме і чому, цього не пояснив – склалося, що це її жалюгідні рештки. Мовив він це дуже неохоче. Я помітив, що жодного разу при всіх наших зустрічах – а їх було ж таки чимало – він ніколи не обмовився на свої матримоніальні теми. Ми тільки чули якісь відлуння про його невдалі шлюби. Свою приватну історію він тримав за непрозорою завісою. Є індивіди, котрі залюбки виносять свою подружню й екс-подружню фактографію на люди, обговорюють усе те з кожним, хто на те зохотиться. У Романа ж, гадаю навіть на розпити (у нас такі охочі помолоти язиками на ці теми) про його особисте відповіддю була гнівна німота. Прекрасна риса, властива тільки справжній чоловікам!

При тій зустрічі Роман трохи обмовився про себе. Я з подивом довідався, що після школи він кілька років навчався на фізико-математичному факультеті Чернівецького університету. Звідти його забрали у військо. А повернувшись з армії, він уже не повернувся на свій факультет. Очевидно, тоді в ньому відбулася різка зміна пріоритетів. Його повело на журналістику. Працював у газетах. Диплом цього фаху здобув у Львівському університеті (гадаю, що навчався заочно). Я запитав історію створення «Людей зі страху». Він коротко мовив: намагався не витрачати часу на писання дурних кореспонденцій, а без поспіху писав роман. На моє запитання, чи були в нього твори до «Людей…», коротко відповів: «Були» – й махнув рукою: мовляв, там нема нічого цікавого. Якщо він не хотів про щось говорити, то його до цього не можна було нічим ні присилувати, ні спокусити. Єдине тоді сказав конкретне: роман писався довго, «бо такі твори пишуться довго».

Можливо, натякав з елементом полеміки на Євгена Гуцала, який дивував усіх творчою продуктивністюю – писання йому давалося дивовижно легко. Власне саме невпинне писання було для Євгена способом життя. Допускаю, що ім’я Гуцала Роман не назвав через те, що знав про наші дружні стосунки. Хоча, зрештою, це навряд чи зупинило б його. Бо ж мав характер нестримного правдоруба. Що й загострювало – ще раз нагадую – його стосунки з усіма.

Виявилося, Федьковичів том не випадково був в Андріяшика. Роман обмовився, що пише книжку про Федьковича, чим безмежно мене подивував. Здавалося, що суголосне собі й нам може знайти Андріяшик у Федьковича? Як мовиться, в лоб запитав його. Романова відповідь була лаконічна: «Ти не знаєш Федьковича. Та й пишу я там не тільки про Федьковича». І це була правда. Отоді й зазвучало для мене: «Сторонець». Роман, мовби смакуючи слово, кілька разів повторив його і втаємничив мене: роман про Федьковича називатиметься саме так: «Сторонець».

Я тоді справді уважно слухав його, бо ж мені не треба було пояснювати, хто такий Андріяшик. Після тої зустрічі навіть дещо записав про неї в щоденник. І сьогодні мені ніяково зізнаватися там про свій подив з приводу його наміру писати твір саме про Федьковича. Недавно прочитав, що Маркес побився об заклад, що напише біографічний твір про Симона Болівара. Багато хто пророкував йому творче фіаско, бо ж, мовляв, який із Маркеса біограф? А він написав філософськи глибокий роман «Генерал у своєму лабіринті».

Михайло Слабошпицький,
з мемуарної книжки «З присмеркового дзеркала»,
котра готується до друку у видавництві «Ярославів Вал»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.