Суспільство

Степові фантомні болі

У тісному гамірливому місті мені часто не вистачає нашого південного степу. Його високого неба. Його безмежного різнобарвного моря трав і квітів. Його настояного на сонці духмяного запаху чебрецю, полину чи шавлія. Його тиші, порушуваної хіба тільки тихим співом вітру чи голоснішим птахів.

Щороку в травні чи червні я їхав додому на Запоріжжя і сповна усував згаданий дефіцит. Їй-бо, набирався сил і позитивних вражень не тільки від спілкування з рідними людьми. Із запасом підживлювався цілющою енергетикою гарячого, сухого, проте щедрого родючого Приазовського степу. А навіть відчутно гіркувата вода із нашої замуленої річечки на мене діяла, немов ота казкова жива.

Нинішнє літо з відомих причин перше, коли позбувся цієї можливості. У мене жорстоко забрали, загарбали і ампутували нагоду побувати у рідному селищі: насамперед на могилах батька і мами, дідів і бабів… Та й половецькі баби у степу та добре знайомі мені трави, кущі і квіти марно мене й досі виглядають з далекої і тимчасово відрізаної дороги.

Щоб якось зарадити лиху, іноді десь збираю пучечки трави чи степових квітів і розкладаю у квартирі на підвіконнях.

Мої домашні поки не проти цих міні-скирт. Однак іноді кажуть, що нам вже пора заводити хатню козу. Мовляв, з голоду взимку вона точно не пропаде. А днями побував у мальовничому куточку Києва, який дещо нагадує наш степ. Трохи, та все ж нагадує!

Що?
Так, скирт вдома знову троньки побільшало. А позитивні враження скиртую досі.

Павло Кущ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.