Сьогодні нам 33 — сакральне число. І весіль у нас було три: у одних батьків (село Веснянка на Кіровоградщині), у других батьків (село Понорниця на Чернігівщині) і в «Кіровоградській правді», де я працювала, доки наречений закінчував 5-й курс. І кожна із цих веселих гулянок подарувала якийсь особливий спогад.
Скільки ще міст і сіл України мають стати об’єктами екстремального «мілітер-сафарі» для глав цивілізованих і напівцивілізованих держав, щоб цьому оспалому теляткові-світові нарешті дійшло: планету їсть поїдом рашистська саркома? Від її навальних і вбивчих метастазів не відбрикаєшся, не відшепишся, не відмолишся, не перекопаєшся, не відмуруєшся, не відмежуєшся «сімками», «двадцятками», локальними альянсами, угодами, візами,
океанами…
«………………………………………………
— не плачте мамо
відпущено вже голоси до Бога
— не плачте мамо
народу що на спів такий спромігся
на цій землі вже нічого робить»
(Валерій Ілля. З поеми «розп’яття-33»)
А я от вірю цим всім Добкіним і Бойкам, які тепер говорять зовсім інше, аніж до того. Проблема наших проросійських політичних манкуртів у тому, що вони собі уявляли, що руками росії їх просто приведуть до влади і вони лобіюватимуть інтереси путіна і російської федерації, а правитимуть самі і ділитимуть грошові потоки. Як кадиров. Чи янукович.
Від 15 до 20 я не відчував страху смерті. Мене могли вбити, але я не боявся. Від 20 до 23 я сам убивав і не відчував жалю до своїх жертв, бо я усе ще не боявся смерті. Якби мене тоді вбили, то просто зупинили б нелюда. Від 23 я вирішив покаятися, і пішов у моря, бо де ж іще можна каятися, як не в пустелі?
У тісному гамірливому місті мені часто не вистачає нашого південного степу. Його високого неба. Його безмежного різнобарвного моря трав і квітів. Його настояного на сонці духмяного запаху чебрецю, полину чи шавлія. Його тиші, порушуваної хіба тільки тихим співом вітру чи голоснішим птахів.
