Суспільство

Я і смерть

Від 15 до 20 я не відчував страху смерті. Мене могли вбити, але я не боявся. Від 20 до 23 я сам убивав і не відчував жалю до своїх жертв, бо я усе ще не боявся смерті. Якби мене тоді вбили, то просто зупинили б нелюда. Від 23 я вирішив покаятися, і пішов у моря, бо де ж іще можна каятися, як не в пустелі?

Від 28 я вирішив відпочити. Я не знав як відпочивають люди, не обмежені в пересуванні, не обмежені караулами і вахтами, бо наказ «Відбій» я тоді спокійно сприймав за початок відпочинку. Тож, я вирішив піти вчитися. Бо що ж іще робити людям, яким немає чого робити, як не вчитися?

До 40 я вчився у двох університетах.
У 42 — одружився і почав боятися смерті, бо від моїх досягнень тепер залежала моя родина. Ось чому я боявся померти.

Коли мені виповнилося 60 померла моя дружина, і я майже позбувся страху смерті, та не зовсім, бо мав доглядати тещу. Окрім мене, ніхто не міг за нею доглядати.

У свої 64 я знову відчув себе самотнім і, ледь-ледь не позбувся страху смерті знову. Та виявилося, що моя дочка потребує моєї моральної підтримки. У свої 66 я безглуздо боюся померти, щоби не засмутити свою доньку.

І що відбувається далі?
Розпочинається чергова війна, а я не можу зрозуміти — боюся я смерті, чи ні. Зневажаю її, так точно.

Володимир Сердюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.