Питання, яке мене стало гостро цікавити, спостерігаючи події наступаючих днів — як буде реагувати і зустрічати ЗСУ населення окупованих територій із 2014-го року.
Чи будуть принаймні декотрі з них радіти і махати жовто-блакитними прапорами (я думаю, що будуть) і чи будуть цим незадоволені диванні війська, ставлячись до них підозріло і з недовірою (я думаю, що будуть).
Штука у тому, що стріла часу, як відомо, має тільки один напрям і тому війну, окупацію та її наслідки неможливо відкрутити назад. Це як розбити вазу — нереально зробити її знову цілою. путін розбив нашу вазу у 2014-му році, змішавши уламки, людей, перекроївши звичний триб українського життя на усіх територіях нашої держави.
І тепер жителі окупованих територій у дуже складній ситуації — адже землі то наші, але жили вони з окупантами там, з рускими. Як вони взагалі могли, чому не бунтували, не вкорочували собі віку на знак спротиву чи не виїхали всі, залишивши по собі міста-привиди?
Але з усім населенням такі речі неможливі. Більшість людей — цивільна інертна маса у нейтральному значенні цього терміну, прив’язана до своєї землі, дому і роботи. Коли на багнетах приходить окупаційна влада — більшості це, звісно, не подобається, але їхня неприязнь пасивна. Приміром, як Галичина була 45 років окупована Союзом і опір чинили лише ОУН-УПА з десять років, а далі лише поодинокі дисиденти. Навіть з воюючими зараз проти нашої армії мобілізованими з лнр-днр не все так чорно-біло. Їх мобілізували примусово, як червоноармійці мобілізували населення України під час наступу на Вермахт. Дійшло до того, що під Бродами одні українці з дивізії «Галичина» у складі вермахту воювали з такими ж українцями у складі Червоної Армії, а ше треті такі самі у складі УПА спостерігали за цим всім з лісу.
Чи були вони один одному зрадниками?
Складно сказати. Так, зараз ситуація інша, бо в України, на відміну від тих часів, є державність і можна обирати за яку армію воювати. Але це, мабуть, все-таки не стосується жителів окупованих територій, яких забирають примусово. Так, про свідомих колаборантів мова не йде — з ними все зрозуміло і їх доля визначена наперед.
Насправді, я трохи боюсь того моменту, коли всі окуповані українські території включно з Кримом (особливо Кримом) будуть звільнені і українцям незалежним доведеться дивитись в обличчя українцям окупованим. Яким буде цей погляд і яка комунікація? Як взагалі налагоджувати прийняття?
А налагоджувати треба, інакше якщо ставитись до них як до зрадників — отримаємо просто остаточно зневірених в Україні людей і поживне середовище для розвитку русофілії на наступні 10 років. Звісно, зараз трохи не на часі про це розмовляти, але про те, як склеювати розбиту війною українську вазу і про своє особисте відношення до людей на окупованих територіях варто поволі вже думати.
Бо вазу новою зробити вже не вдасться, але склеїти її так, щоб виглядало гарно — можна. Щоб склеєна повоєнна українська ваза виглядала не домашнім завданням другокласника з образотворчого мистецтва, а роботою японських майстрів кінцугі.
Володимир Гевко,
на світлині кінцугі,
реставрована посудина, дата створення – 1450 р.
