Що нам ваші прогреси і всякі модні штуки, коли є мамина вишивка? Вишивала руками, на домотканому невибіленому полотні. Це занавіска до ліжка чи до його ранішої «моделі» — до полика, а ще до лежанки на печі, — до всього, де спали люди. Ці вишиті по одному краю (по низу) занавіски були невід’ємним елементом постелі.
Вони закривали від стороннього ока, що там під тим полом і ліжком у господарів понаскладано, ховали неоковирну конструкцію залізного радянського ліжка навіть тоді, коли в українських хатах уже були спальні, в які вже не всяк гість і заходив.
Бо так повелось, так годиться, так батьки робили, значить так правильно. Вишивали і завішували, прославши між матрацом і периною. І було затишно і гарно — як у людей.
А килими вже давно під ногами, не на стінах.
Уже розібране старе металеве ліжко. Вже немає потреби класти перину на ортопедичний матрац зима/літо. Вже не та висота дерев’яного ліжка, аби під нього совати які сундуки чи клунки, щоб це треба було приховати від стороннього ока. Вже й простирадла — бач, що видумали, — на гумці по периметру, аби не зібгались…
Куди вже тобі пхатись, занавіско? Нема тобі місця, скрізь не до діла. Та невже хтось припустив, що дві розумні доні не зуміють прилаштувати до маминого ліжка цю красу, аби вона не висмикувалась?
Ось, гляньте: поважно звисає справжнє полотно, мовчки гордує навколишньою синтетикою, цвітуть різнобарвно квіти на маминій вишивці. Їй уже не буде конкуренції, бо очі в мами вже не ті, хоч руки ще й вишивали б.
Наталія Литвиненко
