У цьому пущанському прозоррі ніщо не тримається купи, ніщо не стоїть стойма, не зависає, не гусне. Все кудись утіка: павук не доплітається узорів, дерева не стримують листя, спів чуждається птахів, а грибниця — глиці. Усе тут, але далеко. Чужіє. Не свій навіть дзвін у вухах, настренчаний суєтною тишею.
Усе стуміє на очах, і навіть сьогорічне щире сонце неодчіпною пам’яттю літа не здатне нагріти його до розволіклої млості.
Чим більше позірного спокою, тим жвавіший рух. Туди, де нема світла, туди, де схожий сам на себе. Щоб повторитися.
Валерій Ясиновський
