Ексклюзивна хвиля

Страшна смерть «Людовіка»

Трапилось це, здається, у 94-му. Тоді ще працювала забігайлівка «Гаряче молоко» на Хрещатику, де потім зробили модний магазин «Бенеттон». Узявши на останні купоно-карбованці чашку молока та бублик, я вийшов у жовтневий день, сповнений відчаю. Молодий, красивий, в розквіті сил та відваги, стояв на центральній вулиці української столиці і, закусивши губу, плакав, відвертаючи писок від сумного та заклопотаного натовпу, що байдуже стримів повз.

Зима не за горами, а за комуналку не сплачено від квітня. У зйомній квартирі на Оболоні чекають трьохрічна донька та непрацююча дружина, бо із вищою освітою якось не комільфо працевлаштовуватись у ЖЕК прибиральницею.

Вчора ми поділили на трьох останній «Снікерс», запиваючи його чаєм без цукру. Театральної зарплати у десять доларів на місяць не вистачає катастрофічно. Квіти, які час від часу дарують прихильниці, я того ж вечора за чверть ціни збуваю квіткарці в переході на Майдані Незалежності. Принаймні, покриваю витрати на метро.

І тут раптом згадався сюжет оповідання Сомерсета Моема «Жіголо та Жіголетта». Проклята начитаність зіграла зі мною злий жарт. Подумалося: «А що? В світі повно самотніх, заможних жінок бальзаківського віку, що прагнуть уваги, спілкування… Та хай навіть сексу, який я їм готовий запропонувати за гроші, аби лише наважитись».

А я ж – рішучий!
Наступної хвилини, допивши молоко, я вирушив на Головпоштамт, де нашкрябав зеленою ручкою (чомусь добре це запам’ятав), оголошення в розділ «Знайомства» щотижневої газети «АВІЗО».

«Молодой чєловєк 26-ті лєт, с висшім тєатральним образованієм, хорошімі манєрамі, бєз врєдних прівичєк, вєсьолий, познакомітся со взрослой жєнщіной с цєлью провєдєнія совмєсного досуга на єйо теріторії».

Телефон для зв’язку дав бабусин, з проханням в разі чого записати номер, за яким я зможу передзвонити.

Дзвінок був один. Її звали Нателла Леонідівна.
— Познакомьтєсь, ето Луї, — відрекомендувала вона миршавого цуцика з вибалущеними очиськами, якого тримала на руках, коли відкрила мені двері квартири. — Порода чіхуахуа. Он у нас главний! Да, мой хорошій? — цьомкнула собаку у чорний мокрий ніс, після чого пес смачно поцілував даму прямо в рот. — А єто Чіп і Дейл, — представила слинявого французського бульдога та тлустого мопса, що крутилися біля її ніг.

Як не дивно, але Нателла Леонідівна виявилася жінкою заміжньою. Її чоловік був заступником міністра енергетики й постійно перебував у відрядженнях. Подружжя проживало в чотирьохкімнатній квартирі на вулиці Шовковичній, у тому сірому будинку, чий фасад прикрашено десятком меморіальних табличок з іменами видатних письменників та державних діячів.
— В ваші обязанності будєт входіть вигул собак, кромє Луї. Он у нас ходіт в лоточєк, да мой хорошій? – вони знову палко поцілувалися. – Раз в нєдєлю ми с вамі будєм ходіть в тєатр, а єщьо по вєчєрам піть чай і говоріть об іскусствє. Кстаті, ви іграєтє в прєфєранс?
— Каждий уважающій сєбя кієвлянін іграєт в прєфєранс!
— О, ви кієвлянін?
— Корєнной!
— Прєкрасно, а то в Кієв в послєднєє врємя столько рагулєй-западенцєв пєрєєхало. Я роділась в Пітєрє. Мой дєд Павєл Пєтровіч Постишєв. Слишалі о таком?
«Ще б пак, — подумав я – головний організатор Голодомору».
— Он жіл в етой квартірє, когда бивал в Кієвє. Год тому назад ми с мужєм єйо викупілі і сдєлалі рємонт. Как вам наша гостінная?

Завдяки вродженому артистизму, я таки зміг вичавити з себе: «Очєнь красіво». Громіздка ліпнина на стелі, бордові оксамитові штори, темно-сині шпалери із срібними квітами аж ніяк не входили в стилістичний резонанс з сучасними польськими меблями та дешевими китайськими картинками на стінах, забраними у золоті рами. Типовий раша-кітч стайл. А ще, бляха муха, білий рояль, на якому Нателла Леонідівна вечорами любила грати «Місячну сонату». Час від часу вона намагалася підібрати «Ми начінаєм КВН» чи «Пісеньку єнота» Шаїнського, але у неї погано виходило.

А ще вона люто ненавиділа все українське. Було так і казала: «Кієв – русскій город. Пушкін, Гоголь, Ахматова, Булгаков, Купрін, Врубєль, Васнєцов – всє тут творілі. А Русь – там, гдє звучіт русская рєчь!»

Ми часто навідувалися в музеї та майстерні художників, де вона представляла мене як «дєточку, которая скрашіваєт єйо досуг». Але навіть натяку на секс з боку Нателли Леонідівни не траплялося. І це при тому, що вона щедро платила мені за вигул собак і розмови про мистецтво по п’ятдесят баксів на тиждень. Дружині брехав, буцім підробляю в комерційному банку кур’єром.

Та якось після святкування Нового 1995-го року трапилась подія, що поклала край моєму фінансовому процвітанню. У вечір перед Різдвом, забираючи собак на вигул, я чув як Нателла Леонідівна свариться із чоловіком у спальні.

Баритональний бас Лаврентія Юхимовича, проказував якісь страшні слова:
— Нателла, я нє могу жіть бєз жєнщіни! Євгєнія дайот мнє секс і большє нічєго. Давай нє рушіть наш брак із-за пустяков. Єслі би Луї мог сосать, как ліжєт тєбє, я би можєт тожє воспользовался єго улугамі…
— Нє смєй обіжать Луї! – кричала у відповідь Нателла Леонідівна високим дискантом. – Я люблю єго большє тєбя, потому что он дайот мнє всьо, в чьом нуждаєтся каждая жєнщіна: защіту, ласку, удовлєтворєніє…

На цих словах я разом із собаками вийшов на сходи від гріха подалі, а коли повернувся, Нателла Леонідівна плакала у вітальні, притискаючи до грудей мертвого песика.
— Он сєл на нєго спєціально, когда тот мірно спал на діванє… Ізвєрг! Ізувєр! Людовік, Людовік, на кого ти покінул мєня, — цілувала мертвого чіхуахуа у роззявлену пащеку.

— Ми большє нє нуждаємся в вашіх услугах, молодой чєловєк, — суворо заявив Лаврентій Юхимович, заходячи до вітальні із склянкою віскі у руках. — Сколько она вам должна?
— Нісколько! – промовив я, відводячи погляд убік.

Ми прикопали Луї навесні в парку Слави, неподалік від храму, де поховано засновника Москви князя Юрія Долгорукого.
— Я храніла єго труп в морозілкє всьо ето врємя, — ридала Нателла Леонідівна, що потайки набрала мене телефоном, аби я допоміг їй в цій делікатній справі. – Хотєла, чтоби он бил похоронєн імєнно здєсь в святом для каждого русского чєловєка мєстє. Рядом с гєроямі Вєлікой Отєчєствєнной Войни. Тєпєр і у мєня єсть повод пріходіть сюда чащє. Еслі би ти знал, какой он бил нєжний і ласковий. Мой звєрь. Мой гєрой. Мой Людовік!

«Чи не замутити мені бізнес, поставляючи спеціально натасканих на жіночі принади чіхуахуа самотнім дамам бальзаківського віку?» — пронеслася в головою думка, але вголос я проказав:
— Да, хорошій бил пьос, по крайнєй мєрє нє пєрдєл как Чіп, і нє храпєл, как Дейл.

Але ідея для бізнесу лишається актуальною, панове. Погодьтеся? Бо заможних російськомовних курв в Києві й досі повно…

Антін Мухарський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.