Суспільство

У рідних Кобиловолоках

Думаю, ніхто не заперечить, де б ми не були, а з роками все частіше якась невидима сила тягне нас у минуле, в місця де народилися, вчилися ходити, росли, бігали до школи, словом до батьківської домівки. Вже давно позаростали стежки, якими ми бігали, шумлять алеї дерев, що садили з однокламниками, відходять в потойбічні світи батьки, однолітки.., а спогади, чим рік, стають все яскравішими і чіткішими.

От і мені пощастило із сином Святославом та студентською подружкою Наталкою Черешинською провідати стареньку бабусю, рідну домівку в славних Кобиловолоках на Тернопільщині, побувати в місцях, де пролетіло дитинство.

Веселим пташиним хором зустрів мене ліс. Розстелившись під ногами ніжним килимом і ледь відчутним шепотом, перешіптувались духм’яні трави на лузі, якось особливо пливли хмаринки небом. Лагідно лоскотав ніжний, лель-ледь відчутний вітерець і щиро сміялося сонце. Та невидимою силою звав до себе ставок, що ледачо розлігся посеред лісів і квітучих пагорбів…

Спогади, спогади, спогади — ось чим живе людина.

Світлана Ліпінська

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.