Нещодавно почув ще кілька цікавих розповідей із циклу «Італійські історії». Моїх улюблених, із фірмовою заробітчанською парадоксальністю…
Три активні українки поїхали працювати у шикарне середньовічне місто із не менш фешенебельною назвою Феррара. Дві вчинили традиційно і пішли доглядати лежачих феррарських сеньйорів, а третя, Вєрка, найшустріша і найпрогресивніша із усієї трійці – влаштувалася у невелику піцерію.
Господар піцерії, на заздрість подружкам, виявився нежонатим. І доволі швидко Вєрка офіційно стало сеньйорою. Тобто, і аморе, і дружиною на тлі свіжоспеченої «Маргарити».
«Італійська мрія», втім, тривала недовго.
Вже через кілька місяців Вєрка заявила, що новий статус – більше мінус, ніж плюс.
Точніше, значно більший мінус.
«Ну, а бо шо?!!» – казала вона на щодалі рідших зустрічах з подругами. І наводила аргументи.
По–перше, у піцерії працювати вона залишилася. А робочий день став тривати довше, бо треба було ще залишатися, коли йшов геть найманий персонал. До цієї роботи додалася нова. «Треба ще варити вдома, убирати і гладити його рубашки», – перечисляла Вєрка.
І все це безкоштовно! Бо якщо раніше дівчина отримувала нормальну зарплату, то тепер вимагати у законного чоловіка ставку і преміальні було би якось не того…
Щодо прибутковості бізнесу у Вєрки відбуваються періодичні дискусії із судженим. «Він каже, шо великі налоги, ше якісь штрафи, показує бумаги, а шо я у тих бумагах розумію на італійському язику?», – логічно аргументує вона.
І найсумніше для свіжоспеченої дружини: «Жити у тому його домі я можу, але продати… ну якщо із ним щось… то ні! Він одразу попередив».
…Століттями, не втрачаючи свого лоску, стоять розкішні палаци Феррари.
І якби хтось міг знати, скільки дівочих мрій залишилося у них нереалізованими!
