Чіпко, непохитно тримаємося вишиваних традицій. У вишневих садках, при макітрах з варениками, під тягучу думу, вибиваємо свої чумацькі люльки і ритуально посипаємо голови попелом.
Бо є чим…
Вкрадена мова, церква, наша історія разом з нашими князями і князівнами. Зруйнована Січ. Смуток Руїни. Придушена Гайдамаччина. Дим і попіл Батурина. Поразка під Полтавою. Тарасів Арал. Біль Крутів. Падіння Центральної Ради. Гарцювання Муравйова в Києві…
Розкуркулення. Голодомор. Трагедія Карпатської України. Розгром УПА. Нищення Соловками. Прогавлений час незалежності. Іловайський котел. Спалені надії Майданів. Спалені плани Надії…
Попіл, попіл, попіл…
Але стоп! Попелу немає без вогню. Був же й вогонь! Вогонь повстань, спротиву і смертної боротьби.
Був і є.
Наче для нас, колишніх, і для нас, теперішніх, адресовані слова Густава Малєра: «Традиції – це передача вогню, а не поклоніння попелу».
То хто ж ми – люди попелу чи вогню?!
Мирослав Дочинець
(Малюнок Рене Маґріта «Цієї люльки немає». Вона тільки в нашій уяві, в нашій голові…)
