«…Сучасна українська література нагадує вигрібну яму…» (Ольга Слоньовська)… Вже стонадцять разів писали про тих, кому писати, а кому «якщо можете – не пишіть». Та споконвіку в багатьох людей, яким Бог не дав таланту, душа проситься щось заримувати чи написати прозою. Всіх вас я поважаю і ваше прагнення розумію, хоча далеко не всі твори вважаю літературою, та нехай вже критики і час розставлять вірні акценти.
Коли в душі горить вогонь непримиренності до несправедливості чи нуртує біль за втраченим, коли немає сили втримати той вогонь, тоді й народжуються рядки, бо не можна втримати те, «що не вмирає». Скільки поетів, котрих не знав світ, віддали життя за Україну! А скільки ще віддасть! Дехто називає їх графоманами, але вони здатні на той подвиг, який увіковічнить славетне ім`я.
Скільки римованих і прозових рядків знаходимо на уламках стін, на шматках паперу, або ж на теренах інтернету, куди мала змогу дотягтись душа знесиленого захисника! Скільки? Хто може дати відповідь? Може, саме ці слова комусь дали надію, рятуючи життя, а хтось надіслав останнє «прощавай». Скажіть-но, як можна не схиляти голову перед подібною творчістю. Наша підтримка неоціненна. Коли ми всі, як міцний кулак, хто нас зігне? Хто нас здолає? Але ж є й такі, хто гарно вбраний у вишиванку, виспівує «на славу сущого», а кинь його на фронт, чи до віршів йому буде, чи до критики, не кажучи вже про подвиг.
У кожного власний запас міцності, духовної – також. Тому й мусимо бути опорою один для одного завжди, а в такий нелегкий час і тим паче. До чого я веду? До того, що кожен з нас колись починав свій власний творчий шлях з нічого, поступово зростаючи, навчаючись у фахівців, тих, кому довіряв і чию пораду цінував. Мені пощастило на такі зустрічі, я прислухалась, вдосконалювала те віршотворення, не ображалась, коли мені особисто вказували на помилки, виправляла і розуміла, що вчитись мушу, доки й дихаю.
Жодного разу мені не відмовили наші науковці, до котрих я зверталась за порадою: покійна Ганна Арсенич -Баран, Олена Мамчич, Ірина Небеленчук, яка стала моїм поводирем у джунглях стилістики та наголосів, про росіянізми я взагалі мовчу. Тетяна Белімова – літературознавиця, та багато інших. Навіть професор Юрій Ковалів відгукнувся на моє прохання, коли я потребувала допомоги.
Та що там казати, друзів-науковців маю немало, шаную всіх і кожного. Скажете, що тут дивного? Нічого, звісно. Це люди, які є нашою вітчизняною інтелектуальною елітою, котра працює на освітянській ниві, допомагає створювати кращі зразки української сучасної літератури. А я лікарка за фахом, і хоча прочитала за своє життя немало, таких ґрунтовних знань, як у літературознавців, звісно ж, не маю. Тому завжди дивилася на вчених з повагою, навіть думки не допускаючи, що вони можуть дозволити собі щось негідне їх статусу.
Мій покійний сват був професором, деканом СНАУ, Людиною з великої літери. Я ніколи не чула, щоб він підвищував голос, або відмовляв у допомозі будь-кому, чи то колезі, чи студенту. Родом зі Львівщини, цей чоловік увібрав у себе високі якості шляхетності, гуманності та культури. Частина галичан зроду-віку хизувались тим, що вони кращі представники українців, культурніші, освіченіші, ніж ті, що проживають в інших регіонах, в тому числі й на Поліссі, надто близько до росії. І через це, на їх погляд, мають спотворену ментальність. Відповідно, і ставлення до них подекуди, як до меншовартісних.
Та тільки під час ворожої навали хто закрив північну браму для окупанта? Хто й досі боронить ті кордони на півночі країни? І хіба лише на півночі? Хто навчає, лікує, будує під обстрілами? Отож. Мої знайомі та друзі живуть у кожному регіоні, в західному – теж, і я ніколи навіть гадки не мала, що можу зустрітися на просторах Фейсбуку з ворожою поведінкою. Не змовчала, (делікатно, правда) коли поважна пані написала, що вся українська сучасна література, а поезія особливо, заслуговує на вигрібну яму.
Як тут змовчати? Такі звинувачення не можна кидати межи очі, ще й на загал. Хай би вже одну мене графоманкою нарекла – я це переживу, так вона все наше сучасне письменницьке братство вирішила скинути у вигрібну яму. Важко зрозуміти, що це: неврівноваженість, недолуге виховання, чи обдуманий крок, на розбрат між нами всіма?
Ой, як на руку ворогу сьогодні, коли ми між собою про елементарні речі домовитись не можемо. Гризтися завжди легше, ніж мислити і шукати компроміс, особливо, коли замість любові до ближнього у когось фонтанує ненависть. На просте запитання, що шановна професорка вважає зразками високої поезії, я нарвалась на банальне хамство.
Ольга Слоньовська: Страшно, що сучасна література нагадує вигрібну яму.
То ви всіх у ту вигрібну яму скинули? А хто залишиться? Хто писатиме про підвали і фронт? Чи вам звідти видніше?
Ольга Слоньовська: Заспокойтеся. Й не ставте самій собі діагноз. Пишіть бодай для себе і своїх найближчих друзів, і вам цього буде досить. Собі жоден лікар діагнозу не ставить. Ад’ю, бебі!
Щоб ви розуміли, бебі – то я… Дякую, що мені дозволено писати хоча б для себе і мого найближчого кола. Моя професійна витримка змушувала якось нівелювати цей незрозумілий агресивний діалог, заспокоїти, та де там.
Ольга Слоньовська: Досить уже, амбітне прилипало! Все одно, що баба із пушкінської казки про Золоту рибку. Надалі пиши у космос. Я тебе не бачу, не чую і не знаю.
І це тільки дещиця з помийниці пані (чи ж пані?) професорки. Розумію, що зараз нелегке життя, у кожного купа особистих проблем, психіка порушена, але ж мусимо тримати себе в руках і, перепрошую, не ганьбитись на загал. Мене б усе це й не дуже зачепило, коли б стосувалося лише мене. Однак Ольга Слоньовська образила кожного з вас, шановні автори, тих кому болить душа за рідну землю, всіх сучасних авторів, які сьогодні творять літературу. Подекуди у надважких умовах, жертовно, з великою любов’ю до свого стражденного народу.
Епохи міняються, і кращі зразки того, що пишеться і буде написане, колись вивчатимуть нащадки, аналізуючи наше сьогодення. Ми всі творці історії, бо ми її переживаємо і осмислюємо. На нашу долю випало важке випробовування – війна. Я живу 24/ 7 під шахедами та ракетами, сирени виють цілодобово, але я радію за людей, які живуть у Коломиї чи в Чернівцях. Хвала Богу, вони не знають того, що пережили й переживаємо ми.
І не забуваймо, що тільки ми самі є один у одного. Тільки нам за все болить, бо ми тут живемо, ми хочемо жити у вільній Україні, де слово кожного має бути почутим без образ і зверхності. І тільки повага та розуміння можуть народити щось дійсно видатне, й не лише літературу, а дати початок новому, кращому поколінню, яке зростатиме на тих творах. Не хтось один творець післявоєнної України, ми всі закладаємо цеглини в новий духовний храм кожним своїм словом.
Ліна Ланська
