Культура

«Рашпіль» і Олег Анофрієв

Наприкінці 70-х, у час розвинутого, але затхлого соціалізму, містами й селами ходили гонорові патлаті хлопці у розкльошованих штанях та з радіоприймачами в руках – здебільшого «Вефами» та «Океанами».

Якраз тоді дуже часто з тих приймачів і лунала пісня про те, що «єсть только міг», за який, співалося, «і дєржись»!

А в нашому селі мешкав радіосамоук Петро Полотай.
Так писалося у його паспорті, але в селі Петра інакше, ніж Рашпіль, ніхто не кликав. Так ось, той Рашпіль у простій своїй сільській хаті з якихось ламп і дротиків зліпив був самопальний радіопередавач і… вийшов якось в ефір зі своїм «ворожим голосом».

Виходив по суботах. Спочатку всі слухали неймовірно популярну тоді програму «Від суботи до суботи», а за 30 хвилин по тому настроювались на ще популярнішу в нас радіостанцію — «Рашпіль».

На кожному подвір’ї, де був приймач, за певного часу раптом озивався упізнаваний навіть для глухонімих голос Петра, який урочисто і молодцювато повторював: «Увага, увага! Говорить радіостанція «Рашпіль».

Власне, Петро з тим своїм «Рашпілем» нічого не говорив, а просто «крутив», як тепер сказали би – дискотеку. Він «крутив» ті пісні, які тоді були найпопулярніші, але почути їх було не просто і не вільно, бо тоді не було магнітофонів, а грамплатівки за свіжими піснями просто не встигали. Через те совдепівський дифіцит, який був цілковитим і буквально на все, поширювався і на добру пісню.

Рашпіль чи Петро якраз і рятував таких спраглих своїм «ворожим голосом». Чому ворожим? Бо то був страшний кримінал, з тим його самопальним «Рашпілем» на радіохвилях.

І одного разу в село приїхала «Волга».
Не промахнувшись ні разу, спинилась вокурат біля Петрових воріт. З «Волги» вийшли двоє мовчкуватих хлопців, зайшли до хати, винесли у мішку апаратуру і вивели Петра. Та й повезли у Чернігів…

Петро надвечір повернувся.
Про те, де був і що з ним відбувалося – нічого і нікому не розповідав. А радіостанції «Рашпіль» після того вже ніхто ніколи більше не чув…

Однак ті пару місяців з тим «Рашпілем» — то стало таким святом, котре залишилось, принаймні мені, на все життя. Найпопулярнішими у його репертуарі були три пісні, які повторювлись знов і знов. Перша, і завжди як зачин – «Миражи» («… миражи кругом, миражи кругом… и в одно лишь верю я, и одно лишь знаю я…). Друга – «На Варшаву падает дождь» і третя – «Есть только миг»…

Відтоді, здається, ціле життя минуло!
Але десь зазвучить котрась із цих пісень – одразу згадую Петра і його «Рашпіль».

***
Коли цими днями почув, що помер Олег Анофрієв — звісно ж, неперевершений виконавець шлягеру про «миг» — знову пригадав село, піратську радіостанцію, всі звуки й запахи з того часу. Душу стривожила ностальгія, щем за молодими літами…

Єдине що не відчув – ні співчуття, ні жалю, ні скорботи, ні навіть смутку, взагалі нічого (!) до покійного…

Олег Анофрієв, можливо й гарний співак (а таки гарний і своєрідний), але співак ворожої, не доброї культури, тієї, що справді для нас, ніби «между прошлим и будущим», де – «призрачно все».

Напевно, в цьому справа…

Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.