Сергій Федака (1964-2025). Неприкаяний ґеній Закарпаття. Тато – відомий закарпатський журналіст Дмитро Федака, мама, здається, з Мелітополя родом. Сергій не вписувався в закарпатський ландшафт. Він сам був окремою планетою. Завжди серед людей і завжди сам. Я захоплювався його ерудицією і безпосередністю.
Пригадую, як весною 2016 приїхали в Ужгород, де мали зустріч в університеті. Нас зустрів Федака. Відразу закликав в університетську їдальню, відкрив дипломат, а в ньому надпита пляшка коньяку і набір дорожніх чарок…
Його енергія то присиплялася, то раптово вибухала. Слухати його одне задоволення. Стільки знати, як він, людина не може. Федака знав і давав собі з тим знанням раду.
Напевне, не було такого літературно-краєзнавчого заходу на Закарпатті, якого б не відвідав і де б не виступив Сергій. Пам’ять мав виїмкову.
Велична постать у своїй самости. Ніколи не говорив про жінок, хоча колись був одружений і мав сина. Про своє інтимне життя волів мовчати і ніколи не коментував. Його роман про Ужгород, недооцінений, залишається найвеличнішим пам’ятником середньовічному Ужгороду.
Дивний у своєму знанні і простій поведінці чоловік. Такі рідко з’являються. Коли йдуть, – залишають прогалину, яку нічим не заповнити і ніким.
Євген Баран
P.S.
Він більше не прочитає мою нову книгу. Він більше не прийде на мою майбутню презентацію, навіть раніше за мене. Як це робив чверть століття поспіль. Він не прояснить нам свіжий момент істини українського століття, як це робив досі з усіма іншими нашими 
століттями. Так, як цілі інститути не вміли.
Він більше не буде скрізь добрим мудрим духом Ужгорода там, де інші не встигали, лінувалися, нехтувами, заздрили, пліткували, кпинили.
Він більше не буде нас підсвічувати, підохочувати, підбадьорювати до творення своїм фірмовим лагідним буркотінням. Він більше не буде…
Унікальний, неймовірний, неповторний, цілісний, незамінний у Божій майстерні Слова і Думки. Аплодував, аплодую і буду аплодувати його многоцвітному таланту, гострому розуму і ясній душі.
Це залишається. А самого Сергія Федаки вже немає. Моя душа, яка завджи сміялася біля нього, плаче…
Мирослав Дочинець
