— Ой, будеш мені вибачати, не вберегла твою мурельку… Я ж знаю, як ти її любиш… — бідкається Настуня. — А знаєш, хто винен?! Білочки!
— Та що ти, Настю?! Білочки не їдять абрикос!
— А в тому ж то діло! Тілько портять! Якби ж воно, хищне, та їсти хотіло! То не так було би жалко мені… А це ж тілько понадкусює і складає на пеньок… Бач, яке розумне! Підсушує. А потім дістає собі горішок і ховає… Я вже прослідила! … — погрожує Настуня пальчиком комусь невідомому…
Якщо чесно, я чула вперше, що білки обгризають абрикоси. Вірила і не вірила. А вранці виходжу з 
хати, і, опа, — аж дві руденькі бавляться прямо перед порогом. А потім і на самій абрикосі побачила цих симпатичних нахаб. І на пеньочку надкусані ними плоди…
Змінюється клімат, змінюється жива природа навколо нас. А ще… стають порожніми садиби поряд, і звірята почувають себе сміливіше. У моєму дитинстві тут завжди бігали білки, але аж в кінці саду, біля старих горіхів. І ніколи близько до хати не підступали…
— Розвелося їх! — нарікає Настя. — А знаєш, як колись називали їх старі люди? Вив’юрка! Так і є! Швидке, прудке і не зловиш. Спортило тобі таку гарну фрукту…
— Та нічого, Настуню! Вистачить. Вив’юрки мені на вершечку трошки залишили… Мабуть, найсолодші! Треба ж ділитися…
Антоніна Палагнюк
