Чудова сила інтернету — повертає навіть у безінтернетне дитинство… У групі «Історія с. Авдіївки» хтось виклав фото діда, якого я з дитинства пам’ятаю: це дід Петєчка. Так його звали. А насправді – Петро Чепурний. Це був такий колоритний дід із закрученими догори вусами. Цікаво: чим він їх намазував, що так стояли?
Жив дід Петєчка з бабою Прісею на сільському куті, що звався Подол, на повороті у Білишину вузесеньку вуличку, що виводить на Понорницький шлях. Така вузька, що двом підводам не розминуться — якщо траплялося, то перечікували одна одну.
Головна в дитинстві особливість садиби діда Петєчки — верба на розі, на якій водилися раказори. 
Так ми звали великих чорних жуків-оленів з рогами, що в мініатюрі справді нагадують оленячі. Яких тільки жахів нам, малим, не нарозказували старші хлопці про тих жуків…
А ось із дідом Петєчкою є в мене колоритний спогад. Якось ми там, на Подолі, гралися, і раптом чуємо крик діда Петєчки: «Прі-і-і-сю, злізай! Бо хліва розвалиш!»
Діло в тому, що баба Пріся була глухою, як пень, і широкою, як піч. Тож логічно, що дід переживав за міцність хліва. Він кричав, а ми, коли зрозуміли, чому кричить — реготали до упаду. До речі, баба Пріся відзначалась ще й тим, що горілку не пила, а… їла. Мочала хліб у чарку і так ото на сільських застіллях «випивала».
Дякую тим, хто зберіг цю зриму пам’ятку про авдіївського діда Петєчку!
Василь Чепурний
