Суспільство

Як ми лякали NATO

… Ця історія трапилась наприкінці зими і на початку весни 1980 року на Кольському півострові. І розумієте, в якому контексті її пригадав. Усі світлини — звідти! У своєму листі додому від 11 березня 1980 року, коли уже повернувся в Сортавалу (Карелія), я майже детально розповів про ті наші навчання в Заполяр’ї, неподалік кордонів Норвегії…

Приблизно в той же час, у другій половині лютого 1980 року, там проводилися навчання країн НАТО і США. До речі, полярна ніч тоді закінчилася 18 лютого. Вся «фішка» в тому, що на боці Норвегії було близько 15 тисяч військових. А тепер увага: військове командування СССР стягнуло туди 70 тисяч військових. Але й це ще не все, найцікавіше – попереду…

Наша військова «інтелектуальна» частина — кадрований полк зв’язку — завантажився в Сортавалі на залізничні платформи і, подолавши весь Кольський півострів, висадився в Мурманську. Звичайно, не заїжджали в міста. Проїхали повз Печенгу, Лоустарі (видно на знімку з карти). Два тижні ми раз у раз закопувалися у 1,5 метровий сніг у тундрі на болотах, пережили морози -20, -25, дві «пурги» (слово «заметіль» дуже м`яке), голодували 2 дні, коли перевернулася батальйонна кухня з прапорщиком Колєсніковим (на заглавному знімку він праворуч, посміхається…)

Найголовніше.
Ми, українці з Чернігівщини, перед навчаннями, одержавши грошові перекази з дому, купили «доппайок» — печиво, цукерки, «запасні» консерви — і розпихали їх у рюкзаки та різні ящички кунгу нашої апаратної на ГАЗ-66… Польова кухня і відповідно машина з харчами, якою «командував» прапорщик Колєсніков з Миколаївщини, перевернулися — провалилися в болото під час жорстокої заметілі і відстали від батальйону.

Два дні ми, солдати і сержанти, розгорнули у завірюху в тундрі табір, підключили зв`язок для командування дивізії, чергували біля двигунів, які безперебійно забезпечували електрикою станції ЗАС, відкидали замети від техніки, спали 2-3 години на добу, вартували в караулі. І… голодували та розподіляли порівну печиво і цукерки, аби якось себе підтримати. Пару разів під час голодування до нашого кунгу (апаратної) допленталися у завірюху один раз командир роти ст. лейтенант Вороненков, а іншого разу заступник командира батальйону капітан Меламедов (раніше був начальником гауптвахти в Сортавалі).

Ці опущені і немічні “офіцери” від холоду (ні фіга ж не робили і мало рухалися, на відміну від нас), два рази відбирали харчі, печиво і цукерки, які побачили у нас, або знайшли. Через два дні прапорщику вдалося поставити на колеса кухню і зібрати продукти з перевернутої машини і наздогнати батальйон. Харчування відновилося.

АЛЕ ГНИЛУ СУТЬ двох наших розніжених командирів ми побачили і втратили до них найменшу повагу.

Ті «пужалки» НАТО в Заполяр’ї подарували можливість побачити північне сяйво, велетенські сопки, оленячі упряжки, «рускиє берьозки», величиною з лозу; пройти на лижах кілометрів 50 з котушками телефонного зв’язку…

ОТЖЕ.
Маючи власних досвід лише зимових навчань, можу сказати
перше: Росія і її генералітет має величезний досвід «пужалок». Основна їхня мета — злякати кількістю, переплюнути. Як в принципі відбувається і зараз, через 40 років після тих навчань;
друге: якщо Москва віддасть команду на збройне вторгнення в Україну, то це буде команда уже неадекватного військового злочинця, якого рано чи пізно судитимуть за розв’язування війни в Європі. Таке вже було у Нюрберзі… І згодом більшість росіян самі засудять цих військових злочинців.

… Ось такі терези хитаються зараз у кремлі. Що поробиш. Так буває з божевільними імперськими фантазіями, які навіюють з телевізора та інтернету. Спокійно! Україна була і буде наша. Доки ми її любитимемо і захищатимемо, не приховуючи своїх почуттів.

Владислав Савенок

P.S.
Мої слова про ті навчання можуть підтвердити Гриша Зінченко з Іваниці Ічнянського району, Коля Шульженко з села Черниш Чернігівського району, Сашко Нечитайло з Данівки Козелецького району… і багато інших хлопців.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.