А от цікаво які труси носить сам Кельвін Кляйн? А нащадки Мерседес їздять цією марк авто? А діти Стіва Джобса вже придбали останній айфон? Всі ці та аналогічні питання завжди постають у чернівчан, коли вони пишуть заповіти. Хаотична втіха життям рано чи пізно закінчується і треба щось думати.
Найлегше сказати, мовляв, я заповідаю тобі місто, маленьке, але старе і цікаве. Живи тут. Але то — для публіки.
Заповідають насправді торгівельні контейнери на Калинці, квартири в центрі і за містом, заощадження, бізнес та ройялті. Але щось не доводилося чути, щоб хтось заповідав книжки, вірші, пісні. Майже немає такого, бо переважно все це пишеться для себе і від себе на зараз.
Тому навряд чи Кельвін Кляйн носить одноіменні труси, бо виглядає так, ніби мама тобі їх підписала у піонерський табір.
Актуальність
З віком бажання подобатися людям стає менш актуальним. Тут головне про це не думати і продовжувати активно жити – гарно одягатися, дотепно жартувати, оригінально залицятися і щось робити. Можна займатися якимось нескладним бізнесом. Це — якщо замолоду не створив бізнесу великого.
Можна писати вірші якщо знаєш що це таке і навіщо воно. Це складніше, ніж проза, але безпечніше, ніж торгівля нафтопродуктами. Можна періодично брати участь у конкурсах краси в якості почесного гостя з минулого століття, відрекомендувавшись як свідок перших польотів у космос.
Треба якимось чином знаходити сили на алкоголізм. Це подобається конкурсанткам зі смаком. Можна приходити туди з дружиною, але памʼятати, що поки ти дивишся на чужу жінку, інший дивиться на твою. А відтак і на тебе. Тому краще все ж таки подобатися.
Вібрація
Я обожнюю чернівецький вайб і взагалі цю естетику, книги, вірші, анекдоти про моє любе місто. Серед всього цього є, звісно, різновартісні речі, але всі вони цікаві тим, що вони є. Навіть про Київ немає стільки всього.
У нас багато безликих міст, нудних і одноманітних, хоч і великих. Єдине, що засмучує, це те, що носії того старого чернівецького вайбу живуть не в Чернівцях. І навіть не в країні. Неповторність Чернівців переважно з ними, на жаль.
А тут чернівецький вайб інший, новий і молодіжний. Але, на жаль, схожий на молодь в інших містах. Специфіка розчинилася у загальноприйнятому тепер.
Що робити? Та нічого. Просто своєчасно реагувати на те, що невипрадано втрачаємо. Іноді своєчасний удар у бубна приводить до тями ціле плем’я.
Плани
Я живу в старому, дуже старому австрійському будинку, якому, мабуть, років 150. У нього добряче потерті і потріскані сходи, товсті стіни, високі стелі, старий, ще дорадянський паркет та міняні-переміняні вікна з дверима і люстра на шість персон.
Старі пічки австрійської доби обвалилися ще у 90-х і їх довелося з болем демонтувати. Часом, коли ми вдвох, ми розмовляємо з моїм старим будинком. Він розповідає мені про гендляра, який жив тут колись. Коли він став зовсім старим, то сідав біля вікна у старе крісло і дивився на вулицю, яка гомоніла пʼятьма мовами внизу під вікнами.
Жодних планів у нього не було. А я розповідаю старому будинку про свої плани. Їх у мене багато і я наче той старий торгівець, мій попередник, поспішаю їх усіх виконати, щоб потім сісти біля того ж вікна і дивитися на вулицю, де вирує лише трьохмовне життя.
Але кожного разу виявляється, що тих далекосяжних планів, які були у мене звечора — вранці я вже не наздоганяю.
Дорослість
Голова порожня. Зовсім. Так буває у людей, які нею занадто часто користуються не тільки щоб їсти. Треба навчитися думати чимось іншим. Але чим? Можна, звісно, спробувати думати одним місцем, але воно виходить не дуже.
Можна взагалі не думати, кажуть так легше жити. Цього виключати не можна і так багато хто робить. У мене не виходить. Хоча я не дивлюся телевізор і телемарафон новин зокрема. Ти можеш роками не дивитися телевізор, але доводиться мати справу з людьми які його дивляться.
От у чому справа. Тому треба думати хоча б для того, щоб мати змогу з ними говорити бодай про щось. Не хочеться, звісно. Але я ж дорослий. Бути дорослим — це постійно поспішати туди, куди йти не хочеться.
Володимир Килинич
