Перебираючи архів після ремонту в хаті, натрапив на листа від професора Анатолія Погрібного з року 1995, він сам позначив дату 5 серпня. В листі йдеться про газету «Сіверщина», яку я йому надсилав, і очевидно щось із книг Сергія Павленка, бо дякує. Не пам’ятаю, звісно, чи той привіт я передавав Сергію Олеговичу, якщо ні, то виправляюся.
В Німеччині відбулися вибори, які завершають епоху Ангели Меркель. 16 років вона очолювала найбільшу країну Європи, дуже швидко ставши «найвпливовішою жінкою світу», а за часів президенства Трампа навіть «лідеркою всього вільного світу», в одній з її біографій Меркель названо «канцлеркою Європи». Вона стала першою жінкою на чолі німецького уряду та протирмалася на цій посаді більше за Аденауера та майже стільки ж, як Гельмут Коль.
Перемога Усика над Джошуа викликала запеклі дискусії, знову максимально актуалізувавши проблему ставленя соціуму до різних форм української ідентичності. В той час, коли весь світ без заперечень визнає Усика українцем, в Україні з того приводу точаться суперечки.
Хіба не парадокс?
Парадокс!
Наступного дня після бою Усика я їхав у поїзді «Ужгород – Одеса». Поряд зі мною сиділи й лежали люди з Мукачева, Ужгорода, Львова, Тернополя, Камянця-Подільського, Одеси, і всі вони – всі як один – щиро раділи від перемоги Усіка. Власне, це масове пожвавлення мене й розбудило. Я з цього приводу навіть вступив у дебати з одним особливо активним і голосним одеситом. Його підтримали інші, переважно, повторю, закарпатці й галичани. Всі мої логічні конструкції розбивалися об «залізобетонну» стіну з категоричним – «це наш хлопець»…
