У Карпатах мені традиційно сняться віщі сни. Зазвичай, за кільканадцять ночей мого тут перебування я устигаю зрозуміти, що мене очікує у найближчі півроку. Цієї ночі снився тато… Наче він сидить у своєму кабінеті, а за вікном – літня злива.
Візит групи глухих спадкоємців Патріса Лумумби вихлюпнув в ефіри й соцмережі практично все, що ми знаємо про Африку: расистські анекдоти, жарти про барабани і кілька смішних довгочитів, четвертою друкарською копією з кагебістських методичок для університету ім. того самого Лумумби. Боюся, це практично повний список.
«Нагодився в село. Стою серед саду. Уже далеко за північ. Наді мною далека і безкрая течія неба. Безмовні зірки як рибки, як наші душі рояться в ньому хапливо, мерехтять – народжуються і помирають. Моя душа теж тягнеться у височінь, туди, у світлу ніч, де зорі горять до сьомих глибин.
Стою і чую, як поруч дихає земля, сонні комахи і пташки, дихають дерева. І ніби голос Творця. Життя – симфонія вічності»
(Михась Ткач. Літературні будні (2004-2015).
23 вересня 2013 р.)
Вечір осередку «Кіноспільнота» вийшов цікавим і дуже теплим. Я вдячна всім, хто завітав до нас і, сподіваюсь, що все, про що говорив та співав Василь Нечепа, надовго залишиться в душі і пам’яті кожного. Всі ми тільки починаємо цікавитись справжньою, а не штучною культурною спадщиною України. І цей шлях буде непростим, як і шлях до військової перемоги над Росією, бо нам треба перш за все викоренити в своїй (!) свідомості відношення до української культури, як вторинної. Адже саме таке ставлення до всього нашого, українського, сторіччями насаджувалося у свідомості мільйонів українців підступним сусідом.
