«Нагодився в село. Стою серед саду. Уже далеко за північ. Наді мною далека і безкрая течія неба. Безмовні зірки як рибки, як наші душі рояться в ньому хапливо, мерехтять – народжуються і помирають. Моя душа теж тягнеться у височінь, туди, у світлу ніч, де зорі горять до сьомих глибин.
Стою і чую, як поруч дихає земля, сонні комахи і пташки, дихають дерева. І ніби голос Творця. Життя – симфонія вічності»
(Михась Ткач. Літературні будні (2004-2015).
23 вересня 2013 р.)
«Щоб відчути талант письменника, не треба освоювати весь його доробок, достатньо прочитати якусь одну річ»
(Михась Ткач. 24 липня 2014 р.)
« (…) Легко дихають дерева, чути поодинокі пташині голоси. Небо помітно прояснюється, і обрій у проміжках сосен ураз починає горіти, мов жар. Затамовую подих – бачу світло сонця. Воно спалахує в зіницях моїх очей, у найвіддаленіших куточках лісу. Миттєво пробивається крізь сизо-білий туман і падає золотими 
цятками на стовбури, на листя, на землю, вкриту вологою глицею. І все дужче засвічується промінцями в краплинках дощової роси.
Я вітаю його, насолоджуючись всеохоплюючим розквітом, першим спалахом на небокраї, бо нічого прекраснішого за це видиво на цім світі немає. Як я люблю сонце!»
(Михась Ткач. 2 липня 2015 р.)
Надіслав свої книжки Михась Ткач з легкої руки Стаса Новицького. Я знав цього автора давно, про нього захоплено розповідав і писав Петро Сорока. Прочитав декілька новелок із книжки «Хочеться грози» (Чернігів. 2015 р.) і щоденникові записи у книзі «У проміжках дерев», виписки з яких наводжу в цьому дописі.
Стало сумно, що лиш тепер для себе відкрив чудового українського прозаїка, якому вже пішов 86-й. Запашне слово у Михася Ткача, насичене, духм’яне… Але тішуся, що все-таки не розминувся з цим автором, який став Михасем Ткачем з легкої руки Романа Іваничука, 1974 року опублікувавши оповідання письменника у журналі «Жовтень», поправивши запропоновану форму імені Михаль на Михась.
Михась Ткач багато років редагує журнал «Літературний Чернігів», здається, я там колись щось друкував із подачі Сергія Дзюби.
А новели і оповідання Ткача перфектні. Колись Олесь Гончар сказав, що малі лапідарні жанри нагадують снаряд, декілька грамів зайвої ваги й вони не полетять. У новелах чернігівського новеліста все на місці, нічого зайвого. Щемлива, насичена, тужлива українська проза. Таких авторів треба вивчати у шкільних програмах, аби учні чули, вдихали, виповнювалися живим джерельним нектаром українського сонцелюба…
Євген Баран
