Прощання і похорон Дмитра Павличка відбудеться в середу, 1 лютого, у селі Стопчатові Косівського району Івано-Франківської області. Початок о 12-й годині… Дмитро Павличко заповів поховати його у рідному селі. Так само в рідному селі похований Іван Драч…
«Великих слов велика сила» про «титана», «епоху», «другого Шевченка», про те, що «йдуть велетні, а хто ж залишається?»… Залишаються діти, юнаки, дівчата, дядьки і тітки, діди і баби, хлопчаки зі скриньками «Для ЗСУ», і професори з аудиторіями в окопах, і волонтери під прицілом… Залишається Народ, «якого правди сила ніким звойована щеи не була», який денно і нощно дивиться у бездонний морок смерті так, що й вона лячно сахається. Залишаються покоління: батьки і діти, діти і батьки. І тримають оборону, і жертовно гатять собою мур, аби спинити рушення на цивілізацію озвірілої орди.
Помер Дмитро Павличко. 93 роки. Народжений у Польській Республіці, точніше в окупованій Польщею ЗУНР. Помер Героєм незалежної України. Його біографію переказувати довго, але яскраві віхи згадати варто – поезія про Торквемаду з натяком на Сталіна і поезії з прокльонами бандерівцям, його хвала Жовтню-Лєніну- Росії і його ж прокльони Росії та Європі, яка мовчки дивилась на знищення Чечні («А Європа, та курва стара…»).
На 94 році життя відійшов у Вічність Дмитро Павличко… Мені випала щаслива нагода взяти інтерв’ю у Дмитра Васильовича під час урочистостей на садибі Юрія Федьковича в Путилі, яке було надруковане в чернівецькій газеті, а згодом увійшло до 5 тому «Спогадів» Дмитра Павличка…
О рідне слово, що без тебе я?!
Осміяний людьми кретин-стиляга,
Безрідний, кволий, жебручий бродяга,
Що сам забув давно своє ім’я.
Моє ти серце, пісня і відвага.
І прізвище, і сила, і сім’я.
Ти вся душа нескована моя,
В найтяжчі дні – надія і наснага.
… А на ранок люди вмикали свої міста
І жили у них, скільки й зозуля не накує,
Щоб одного разу не пережити свого кота –
Як там він, жирна пухнаста дупа, тепер жиє?
На цій жорстокій війні кожен, хто поруч з тобою зі зброєю в руках — твій побратим і бойовий друг. Поруч зі мною Денчик. Особисто мені — він молодший брат, хоча я вдвічі старший за нього… Саме він врятував мене у вересні під Лиманом, вміло наклавши мені жгут вище розірваної рани, коли долю мого життя вирішували кілька десятків секунд…. А далі мене винесли побратими з поля бою, а лікарі невдовзі поставили на ноги.
США відправлять до України вдосконалені танки Abrams М1А2. Про це заявила заступник офіційного представника Пентагону Сабріна Сінгх на брифінгу. «Я тільки скажу, що це буде (модифікація) М1А2, і не поглиблюватимусь у подальші специфікації», — сказала вона. Раніше про те, що в Україну будуть направлені модифіковані танки Abrams М1А2, а не старіша версія A1, написало Politico.
Ось недавно в одній із сільських шкіл високогір’я учителька запитує клас: «Діти, ви бачили живого письменника?» Школярі один з-перед одного заперечливо замахали головами. Й невідь-хто потягнув училку за язик: «То уявіть собі буй…» Тут з останньої парти вискочив шибеник-двієчник, як Пилип з конопель:
– Оксано Стефанівно, а буй: се хто або що?
Про пророка в чужому Отечестве… Є такий русский писатель Юрий Поляков. Так він дещо напророчив для України ще 1999 року. Тоді збрехав, пі*орок, а воно тепер бач — правда. Поляков був одним із тих дуже небагатьох їхніх, кого я читав. Щоправда, не всього, а здебільшого раннього. Гіти перестройки – «ЧП районного масштаба», «Сто дней до приказа», «Апофегей», пізніше – «Козлёнок в молоке», «Парижская любовь Кости Гуманкова» і нарешті – «Замыслил я побег…».
