У день 60-х роковин пам’яті Kaтeрини Білокур сталося сонячне затемнення. Сонце побуло ущербним, і згадалися слова Катерини Василівни: «… Все життя відчуваю ущербність своєї долі». Зі 120-ти її років половину строку нема на Землі. Отака рівновага. Але дивовижна потужність Катерини Білокур тільки зростає, про що свідчить і довжелезна черга на її виставку у Мистецькому Арсеналі, і яскраві альбоми, що виходять один за одним…
… Моє знайомство з Kaтeриною Білокур почалося не з картин, а з її листів, щемно прочитаних колись на радіо моєю улюбленою Ніною Матвієнко. Я ще до школи тоді ходила. Один з тих листів мене просто травмував, я вже не змогла його забути, таким пронизливим він був. Там було послання до коханого: «… І я собі сказала, що доки не прийде від Вас лист, то й не буду лікуватися…»
Цей лист потім увійшов у наш фільм. А знайомство з картинами відбулося вже у студентські роки. Alma Mater, наш незабутній кінофакультет, був тоді у найчарівнішому місці на Землі – у старовинному церковному корпусі Києво-Печерської Лаври. Кожні п’ятнадцять хвилин із дзвіниці Шеделя досі лине янгольський передзвін… Від Музею українського народного декоративного мистецтва вікна нашої аудиторії відділяла площа зі страшними та звичними руїнами храму. Під дощами плакали недобиті лики святих.
На сяючий відбудований Успенський собор з наших студентських вікон зараз дивляться вже зовсім інші люди, далекі від кіно. А острівець Катерининого світла, який був за руїнами, чекає на всіх у музейному залі, подібному на храм. О, цей зал має катарсисні властивості – там живуть роботи Катерини Білокур. Назавжди лишилася моя вдячність вірному другові юності Льоні Бернадському (на жаль, його вже нема на світі): це він відкрив для мене той зал, той рай. Картини дихали чимось дивним, несподіваним і рідним. Ми розглядали ті неймовірні квіти, тихі, але сплетені у потужний гімн самій природі, життю, Богові… Там були цілі Галактики, утворені з квітів.
Все життя Катерина Василівна прожила в селі Богданівка, що біля Яготина. Вже славнозвісною художницею, відповідаючи на запитання про умови творчості, зокрема, про її майстерню, вона відповідала: «Та яка там майстерня? Звичайна сільська хата. Хіба я художник? Я – Попелюшка. Поки вигребу попіл, натоплю піч, біля старої матері похожу, козу впораю, дров нарубаю… І скільки в голові моїй снується невиданих буйних картин! І так вони у мріях і залишаються…» Просила-молила тодішнє партійне начальство надати їй хоча б куточок у Києві, щоб малювати подалі від лихої невістки. Відповіддю було: «Хай сидить – де сидить!» І ось картини її навічно прописалися у столиці, та не в якомусь там куточку, а у великій лаврській залі, в самому серці Києва. Дух витає де хоче.
художник Олег Шупляк
Але на спілкування з гордістю українського мистецтва для радянського загалу довгий час існувало щось дуже схоже на вето. Ні, Катерину Білокур ніхто не забороняв. Але й ніхто не перевидавав тоді її альбомів. Цей летаргічний стан можна назвати словами Лесі Українки: «Байдужий сон байдужого раба».
Тоненький, поганої поліграфічної якості альбом репродукцій її дивовижних робіт вийшов у сімдесяті роки минулого століття і є вже родинною реліквією. З того альбому виникла ідея створити фільм – поминальну молитву. Багато альбомів з того тиражу, відповідно до реалій сьогодення, разом зі своїми власниками переїхали жити до інших країн, вихлюпуючи через кордони частку безмежної краси українського мистецтва. Пам’ятається, як хотілось тоді показувати цей альбом усім і втішатися здивуванням глядачів. Хотілося більше дізнатися про чарівницю з Богданівки, мріялося побачити її, поцілувати натруджені руки. Але Катерини Василівни вже не було на світі.
Альбом покликав нас з Льонею Бернадським (тоді студентом кінооператорського факультету) в Богданівку та в Яготинську галерею, до картин невідомої майстрині. «Все йде, все минає» – ця картина Катерини Білокур заклала основу фільму, хоча сама вона до фільму не увійшла. Так буває…
На чверть століття розтягнулася дорога до фільму. Вже режисером кіностудії «Київнаукфільм» на початку 80-х років я звернулася до дирекції з ідеєю фільму про Катерину Білокур. У відповідь почула: «Яка там Білокур? У нас 40% картоплі з полів збирається! Ось про що треба знімати! До того ж в історії студії вже є 10-хвилинний фільм про Катерину Білокур».
Але ідея не полишала мене. Катерина Василівна казала: «Порожній простір промовляє до мене: замалюй мене!» А я відчувала, як хоче вона, щоби почути її сповідь. Вона ж залишила для фільму все: і зоровий ряд, і натхненні листи – тільки увійти в це, відчути, зібрати…
У Центральному державному кінофотофоноархіві України ім. Г. С. Пшеничного я передивилася все, що було знято про Катерину Білокур. У тих оглядових фільмах, на жаль, не було поетичності, притаманної великій художниці, а значить не було її образу. В одному з фільмів навіть… з хати до хати смішно бігала оголена красуня-актриса. На той час таке одкровення було би сміливим в якомусь іншому фільмі. Але який же це має стосунок до Художниці, яка прожила чернецьке життя? Катерина Білокур – наче повторення великого ченця Андрія Рубльова. Хоча бути черницею поза монастирем значно важче.
… Ставлення до культури не дуже змінилося відтоді, коли Катерина Василівна покинула цей світ. Як вона випрошувала фарби та олію, так і ми випрошували фінансування фільму. Якби героїнею фільму ми обрали яку-небудь чергову й нетривалу попзірку, то знайти гроші на фільм було би значно легше. Коли вітчизняні спонсори дали нам… зрозуміти, що надії на них нема, мій старий альбом почав працювати шукачем фінансування фільму за океаном, де, як виявилося, Катерину Василівну знають і цінують…
Перебуваючи на фестивалі в Торонто, виступила з проєктом фільму в Канадсько-українській мистецькій фундації. Члени правління аплодували цій ідеї, обіцяли профінансувати фільм, просили надіслати кошторис. З канадського фонду ім. Т. Шевченка у Київ прийшла анкета – ми заповнили всі 9 аркушів. Анкету нашу (яка у них називалася аплікаційною формою) канадські колеги схвалили і… запросили знімати на їхній території. Унікальна можливість міжнародної постановки стала реальністю. Така пропозиція була би великим подарунком для будь-кого з нашої братії. Але цей проєкт потребував саме рідної землі. Як писала Катерина Василівна: «На біса мені так далеко їхати – аж у П’ятигорськ? Боже мене сохрани! Де там він – може, аж на край світу?! Мене Київ причарував – не можу ніяк забути!»
За межі України вона виїжджала лише один раз – у Третьяковську галерею. Москва її налякала, а біля картин вона простоювала годинами і виходити з галереї не хотіла.
… Наближення 100-ліття Катерини Білокур дало надію на фінансування. Перша зйомка нашого фільму відбулася у тому самому лаврському залі Катерини Білокур ще наприкінці 1997 року. Нарешті у 1998 році заступник міністра культури Ганна Павлівна Чміль пообіцяла – на наше щастя – фінансування фільму. Але невеличкі кошти для запуску у підготовчий період прийшли тільки у другій половині 1999 року. І знову – пустеля аж до травня ювілейного 2000-го року. Митці, яких не вабить кон’юнктура, змушені сподіватись і чекати, чекати і сподіватись… Але я не нарікаю, бо в цьому випадку держава ніби виконувала моє замовлення, а не навпаки. А я в свою чергу втішалася, що виконувала замовлення Катерини Білокур.
Ми дуже вдячні студії «Інтерньюз», Лесю Саніну за грант на користування відеокамерою. Друга велика вдача була в тому, що директором фільму погодився працювати – за мізерну платню – високопрофесійний та інтелігентний Аркадій Шухман. З оператором було важче. В секретаріаті Спілки кінематографістів нам зауважили, що матеріал про велику художницю можна було би доручити художнику рівня Параджанова чи Тарковського. Висококласні оператори відмовлялися «викладатися» за безцінок. Один навіть порадив нам взяти оператором… студента, який «буде землю їсти».
Зйомки тягнулися дуже довго, бо висококласні оператори призначали нам свої вихідні дні без відриву від основної роботи. Працівники Яготинської картинної галереї – однієї з найкращих районних картинних галерей України – та Яготинського історичного музею дуже допомогли нам консультаціями, організаціями зйомок. На жаль, ми не мали змоги віддячити їхньому сумлінню, бо тільки половину кошторису фільму було профінансовано. Держава вміло користується з того, що митці, у яких є особиста цікавість до теми, будуть працювати над нею на будь-яких умовах і навіть без умов. Монтажний комплекс студія орендувала у сумнозвісного олігарха Віктора Медведчука, і сплачувала йому 40 доларів за зміну. Роботу режисера вищої категорії держава оцінювала у сорок раз дешевше…
Народження моєї доньки Лади надовго перервало роботу над фільмом. Але ж ми працювали до останнього тижня… Студії треба було здати фільм до 100-річчя Катерини Василівни. Ми встигли зробити і здати Міністерству культури тільки німий варіант картини. До ювілею лишалося два місяці. Адміністрація студії запропонувала мені… закінчити озвучення фільму без мене. Щоб я не відмовилася, мені обіцяли сплатити дворічний борг ще й за сценарій. Ця пропозиція була заманливою, бо гроші родині потрібні. За три роки до запуску фільму я зламала хребет, перенесла операцію, після якої довго не могла стати на ноги, а коли стала, мені призначили ІІ групу інвалідності. Лада була в нашій родині третьою дитиною, виживати було важко.
Катерина Василівна казала: «Квіти мої, діти». Та цей фільм теж був для мене моїм ще недоношеним дитям. Якби я не витримала і спокусилася на гроші, то весь мій омріяний 25-річний шлях до цієї картини був би марним. Студійці спільними зусиллями нашвидкуруч підклали би будь-яку музику, будь-які шуми… І, головне, запросили б на закадровий голос одну з трьох народних артисток, яких вони мені нав’язували. А мені не потрібна була гра – потрібен був голос, якому повірили б, як голосу самої Катерини Василівни Білокур.
І як нагороду за мою впертість та витримку моєї родини Бог послав нам такий голос… по радіо. В циклі передач «Світло тихе» зі священником говорила, як мені здалося, сама Катерина Білокур… (то бувало в роботі над фільмом не раз, я зверталася до Катерини Василівни з питаннями – і мені легко, на одному диханні працювалося і над сценарієм, і на зйомках, і монтуючи; я знала, що вона хоче від мене). Коли в казкову заметіль я зі своєю донькою на руках поїхала на зустріч із письменницею Катериною Мотрич, то була вражена, що й зовні письменниця подібна на Білокур, як рідна сестра. Тільки без «куфайки». Чудова Катерина Мотрич почала читати листи Катерини Василівни, і наш директор Аркадій Шухман прошепотів: «У меня ком в горле давит. Это – она» (забігаючи наперед: коли фільм здобув мистецьку премію «КИЇВ» ім. Івана Миколайчука, ту премію розділили навпіл. Половину автору сценарію і режисеру, і другу половину – голосу за кадром).
… А поки я возилася зі своєю новонародженою донькою, сталася жахлива річ: хтось знищив наш фільм. Тобто весь монтаж фільму назавжди стерла з комп’ютера чиясь байдужа рука. То був дуже складний монтаж – більш ніж півтисячі склейок зі спецефектами, з подвійними, потрійними експозиціями. Загинула унікальна комп’ютерна графіка, якої ми вже не змогли поновити. І знову весь фільм, з першого кадру, ми монтували з робочих касет, яких у нас було під тридцять… Моя вдячність продюсеру Світлані Іванівні Степаненко, яка знайшла кошти на додатковий монтаж і дала нам творчу свободу, а по закінченню роботи на цілий рік поставила мене на невеличку стипендію Фонду розвитку сучасного мистецтва.
… На прохання американської кампанії «UATV, LLC» для демонстрації фільму у діаспорі славнозвісний філософ Євген Сверстюк записав передмову. Там є такі слова: «Цей фільм – дивовижна притча про незнищенність Божого дару і про незнищенність краси. І ще про те, що лиха іскра поле спалить і сама щезне. Філософію цього фільму можна узагальнити як – БОГ СВОЄ БЕРЕЖЕ». До того часу за Океаном вже давно вийшли друком і поштові листівки, і альбоми з чарівними квітами Катерини Білокур.
А Україна тоді чекала 100-річчя художниці, щоби нарешті розродитися кількома виданнями про свою славну доньку. Як довго наша країна йшла до Катерини!..
Феномен Катерини Білокур досліджується давно. Ще у 50-х роках про неї писали Стефан Таранушенко, Василь Нагай та ін. Понад двадцять років Микола Федосійович Кагарлицький збирав дорогоцінні матеріали, які увійшли до двотомника вражаючих листів Катерини Білокур та спогадів її сучасників. Катерина, яка «гласу вчителя не чула», яка ніяковіла перед вченими людьми, нарешті отримала до свого сторіччя вчену книгу, котра показує багатогранність та самобутність її творчості, виявляє її фольклорні, загальнокультурні й духовні засади. От радість для Катерини Василівни!..
Тодішній директор Музею декоративного мистецтва Ніна Леонідівна Розсошинська доклала багато зусиль, щоби у 2000 році видати до ювілею Катерини Білокур новий альбом лаврської колекції. Але ненька Україна тоді так і не відгукнулася на прохання профінансувати це видання. Спонсорів на збірку творів української чарівниці вдалося знайти лише… в Москві. Завдяки малесенькій шопті подвижників побачила світ хоча б часткова київська колекція робіт геніальної художниці.
Після того вийшов збірник мистецтвознавчих та культурологічних праць наших кращих вчених, таких як Д.О.Горбачов, А.М.Макаров, О.С.Найден, М.В.Попович, В.Л.Скуратівський, інших докторів наук та академіків. Коли Катерину не прийняли до Миргородського технікуму, вона йшла додому по шпалах плачучи… Але уявімо, що її прийняли до художньо-керамічного технікуму. Отут би й почалася радянська перековка її надзвичайного дару – на потік, який влаштовував би і покупців, і продавців-керамістів. Є такі слова давньої молитви: «Господи, дай мені не те, що я хочу, а те, що мені треба».
А щодо вчителів, то вони у художниці були. І то були великі вчителі. Це природа, яку вона називала матір’ю. Це всепоглинаюча любов до малювання. Це духовність, яка дозволяла їй відчути себе в усьому живому й усе живе – в собі. Все своє життя Катерина Василівна линула думками до Кобзаря. Можна сказати, що вона була на зв’язку з ним, перечитувала його вірші, цитувала їх, у вирішальну годину помчала до нього на Чернечу гору просити поради. Якщо заглибитись у її твори, спадає на думку, що вона творила не картини, а ікони. Зрозуміло, що наявність Святого Духу виникає у творі не за тематикою. Якщо святість не вкладена – твір святості не несе, хоч він і на християнські сюжети. Справжніми іконописцями з давніх давен ставали найталановитіші та найчистіші душею.
Катерина Білокур довела, що можна, малюючи квіти, складати гімн Богові, підносити земну красу до краси небесної. Ця мовчазна жінка була наділена рідкісним даром любові. Вона вміла бачити божественну сутність в усьому, що любила. Коли вона закохувалась, то відчувала фаворський вогонь, велич – в коханому. Про це свідчать її поетичні листи. Та складалася абсурдна ситуація: чоловіки боялися цього, хоч, прийнявши це, були би щасливими мати таке проникливе розуміння та відчування жінки. Та й країні її дару було так забагато, що й не потрібно було такого виламування за рамки самодіяльного примітивізму – чи то орнаментального, чи реалістичного… Будинок народної творчості закупав її роботи за цінами, достойними примітивізму. Якійсь колгоспниці платили за орнаменти стільки ж, як і геніальній Катерині, що чаклувала над кожною роботою місяцями та й роками…
На виставці радянського мистецтва в Парижі у 1957 році Пабло Пікассо був зачарований досконалістю робіт української селянки. З того часу багаторазово розтиражовано його вигук, записаний радянським інформатором, художником М.Глущенко: «Це геніальна тітка! Я так не вмію. Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»
Ще не настав той час, коли Катерина Білокур стане часткою культурної свідомості нашої нації. Андрій Рубльов переживав трагедію спалених іконостасів. Катерина Білокур втратила цілий зал робіт, створених нею до сорока років. Їх теж спалили чужинці. І головне – і його, і її життя пройшло у пеклі кривавих століть, але Катеринине сторіччя – найкривавіше. А подвиг цих геніїв у тому, що дикість середовищ не зруйнувала їхніх душ. Твори, залишені ними, вічно випромінюють Дух Святий.
Все йде, та не все минає, а переливається з одного в друге. Вже зміцніли нові генерації, виховані на інших, часто-густо зовсім не катарсисних, а, на жаль, на деструктивних взірцях (що у великій мірі тиражує і «незалежне» телебачення). Але справжнє мистецтво завжди підніматиме душу людини до Бога.
Є чайка на ім’я Джонатан Лівінгстоун. І є квітка на ім’я Катерина Білокур, яка не має властивості в’янути. Ця майстриня перемогла своє століття, вона переможе й нинішнє, і прийдешні…Її творчість є проявом найвищих духовних здобутків не лише нашої культури, але й культури світової. Ми можемо тільки пишатись, що Художник Землі Катерина Білокур зросла всупереч і завдяки нашій гіркій землі…
Мир мороку твоєму! На те ти і художник,
що поглинаєш темряву й лишаєш промінь Божий.
Ольга Самолевська,
кінорежисер, лауреат міжнародних
кінофестивалів та міжнародних премій;
«ГРІНЧЕНКО-інформ»
