Великий український мислитель-енциклопедист, культурно-освітній діяч. Прозаїк, поет, драматург, перекладач, філософ, історик, етнолог, фольклорист, мовознавець, літературознавець, літературний критик, публіцист, соціолог, педагог, художник, видавець. Павло Ратай, Панько Хутірний, Необачний, Гургурдядько…
«Зовсім інша була б справа, якби ми єдиними устами і єдиним серцем трудилися над пробудженням суспільно-національної свідомости в Україні й поступалися б один одному в тому, що близьке нашому самолюбству, але шкідливе для успіху справи».
Пантелеймон Куліш
Материзна
Два століття тому, 7 серпня 1819 року в родовому хуторі Гуків біля містечка Вороніж Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер село Гукове Шосткинського району Сумської області) побачив світ Пантелеймон Куліш.
Його батько Олександр Ондрійович (Андрійович) був онуком воронізького сотенного отамана Івана Куліша й мав давнішим предком січового кошового отамана Куліша. А мати Катерина Іванівна, сотниківна, веде свій родовід од миргородського полковника Матвія Гладкого, який у битві під Берестечком (1651) після втечі Хмельницького з татарами був наказним гетьманом. Хмельницький стратив його як свого супротивника, бо полковник був незгідний з подвійною антиукраїнською політикою гетьмана – його таємними угодами з Польщею й Московією.
Пантелеймон зростав у середовищі старосвітського хутірського побуту, де люди жили за звичаями народної культури. Тут, у живому культурному осерді, збереженому з часів Гетьманщини, козаки-хлібороби плекали духовно-господарську традицію прадавньої Сіверії (так любовно називав свою материзну-батьківщину).
Батько, хлібороб і майстер на всі руки, мав добре господарство й за освіченістю «був серед сусідів Арістотелем». А мати не знала письма, «уміла розмовляти тільки українською мовою, – згадує Куліш, – і, що мала в голові, все те взяла не з книжок, а з живої народної речи. …Не було кращого голосу ні в кого, як у Кулішевої матері; ніхто не співав таких давніх пісень, як вона. Пісня була в неї не забавкою: вона думала піснями».
Ці скарби народної пам’яті (старовинні пісні, думи, казки, приказки) він засвоїв від матері, і вони стали джерельною основою його світогляду, письма, педагогіки, філософії й історіософії, з фундаментальним архетипом материзни й ідеєю святого материнства.
Світоглядному поняттю материзна П. Куліш послідовно надає перевагу перед загальноприйнятим політичним поняттям батьківщина і вбачає в материнстві провідну суспільну силу. Бо переконаний: тільки чисте материнське серце спроможне народити й виховати оновлену людину. «І передусім в Україні треба виховати з дівчаток нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління нашого народу. І те нове покоління збудує нове життя».
У своїх педагогічних працях Куліш відстоює первинність родинного виховання. Саме тут закорінено моральні принципи української етнопедагогіки: «Ми звикли розуму шукати тільки в школах, а хата – перва наша школа і перве сідало розуму. Хто хоче з своїх дітей діждати собі втіхи, той учи їх… з самого малечку, вчи тоді ще, як вони у тебе немовлятка, та не одними словами, а також і самим ділом… Тільки тому буде праведна користь із шкільної… науки, хто вийшов із хорошої хати».
Нині набувають поширення родинні дитсадки й школи – люди повертаються до своєї виховної традиції. Отже, Кулішеві ідеї своєчасні.
«Не чини і багатство, а особиста гідність»
Початкову освіту Пантелеймон отримав удома – від батька, двоюрідної сестри Лесі, та від дяка в церковно-парафіяльній школі. Від матері засвоїв рідну мову – так, що знав її потім досконало, як ніхто з тогочасних українських письменників, з Тарасом Шевченком включно.
1831 року Пантелеймон закінчив два класи Новгород-Сіверського повітового училища і вступив до Новгород-Сіверської гімназії – однієї з найкращих у Російській імперії. Не довчився два роки – пішов сам учити дворянських дітей, став канцеляристом Ніжинського фізико-математичного ліцею, аби заробити собі на навчання в новоствореному Київському університеті св. Володимира.
1839-го П. Куліш став студентом історико-філологічне відділення філософського факультету, а через рік перейшов на юридичний факультет. Проте здібного й сумлінного студента відрахували: не підтвердив документально дворянського походження.
Відтоді здобуває освіту самостійно, вільний від схоластичної гімназійної й університетської науки. З 1841 по 1845 рік викладав історію, географію і словесність у Луцькому, Києво-Печерському, Києво-Подільському дворянських училищах та в Рівненській гімназії, працював старшим учителем російської словесності в П’ятій С.-Петербурзькій гімназії та викладав російську мову для студентів-чужородців у С.-Петербурзькому університеті.
У 1846 році Петербурзька Академія наук, за поданням ректора університету П. Плетньова і всупереч спротиву антиукраїнського академічного середовища, ухвалила надати П. Кулішеві як перспективному молодому вченому оплачуване наукове відрядження на два з половиною роки до Пруссії, Саксонії, Австрії для вивчення мов, літератур та історії тамтешнього корінного слов’янського населення.
Перед поїздкою Пантелеймон провідав батька в хуторі та одружився з Олександрою Білозерською (в майбутньому – талановитою письменницею Ганною Барвінок); старшим боярином на їхньому весіллі в мотронівській родинній садибі Білозерських був Тарас Шевченко, якого Куліш високо шанував і цим показав «малоросійським панам, що не чини й багатство, а особисту гідність» цінує в людині.
Навесні 1847 року його заарештували в Варшаві за підозрою в зв’язках з «Кирило-Мефодіївським братством».
Куліш, як і Шевченко, організаційно не належав до «братства», інспірованого ІІІ Відділенням, органом політичного стеження й слідства. Але контактував з «братчиками», застерігаючи їх од усякої псевдополітичної марноти: «Хвалитесь мені словами, – та не матиме сили ваше слово, поки ви не заходитесь коло діла. Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе й инших. Занедбайте політику».
Та слідчі вбачали особливу небезпеку від Кулішевих думок, зокрема в його в популярному історичному нарисі для дітей старшого віку «Повесть об Украинском народе», опублікованому 1846 року в підлітковому журналі «Звездочка» й окремою книжкою. В антикріпосницькому українському дусі твору, в утвердженні природних прав і політичної волі українського народу. На їхнє переконання, «Повесть об Украинском народе» «могла производить тем больший вред, что сочинена для детей старшего возраста». Та й у інших його творах надто небезпечними для влади були «многие двусмысленные места, кои могли поселять в малороссиянах мнение о праве их на отдельное существование от империи».
П. Куліша запроторили в Олексіївський равелін Петропавлівської фортеці. Через місяць він захворів і ще два місяці був в арештантському відділенні військового шпиталю. Звідти його заслали до Тули із забороною друкуватись, а всі твори вилучили з продажу й бібліотек та знищили. Після трирічного заслання наприкінці 1850 року цар Ніколай І дозволив П. Кулішеві оселитися й працювати будь-де в імперії, але заборону друкуватися не скасував.
Мріючи «мати незалежний шматок хліба» та бути подалі від «болотньої цивілізації» російської столиці, П. Куліш улітку 1853 року придбав землю в козацькому хуторі Заріг біля містечка Оржиця Лубенського повіту на Полтавщині, позичивши для цього 500 рублів у П. Плетньова та 400 в родича. Поставив там хату й розгорнув плідну літературну і наукову діяльність: уклав перший том «Записок о Южной Руси», написав «Записки о жизни Н. В. Гоголя»; звідси їздив у Гоголеву Василівку, на прохання матері письменника, для підготовки першого посмертного зібрання творів і листів М. Гоголя. За три місяці він власноручно скопіював усі гоголівські рукописи. І вже через роки опублікував шеститомні «Сочиненія и письма Н. В. Гоголя» у щойно заснованому в Петербурзі власному видавництві. Свій гонорар за це видання вклав у розвиток української видавничої справи. Так Гоголева спадщина працювала на українську культуру.
У своєму видавництві з друкарнею П. Куліш уперше запровадив український фонетичний правопис (Кулішеву абетка) й надрукував ним два томи неоціненного джерела українського народознавства «Записки о Южной Руси» (1856–1857), перший український буквар і читанку «Граматка» (1857, 1861), перший найповніший Шевченків «Кобзар» (1860) у власній редакції, альманах «Хата» (1860), перший український журнал «Основа» (1861–1862), інші українські видання.
У первинному вигляді Кулішева абетказ з 36 літер вживалася з 1856 року до заборони Емським указом 1876 року видавати й друкувати будь-які книжки українською мовою. Після зняття заборони в 1905–1914 роках абетку П. Куліша трохи змінив Борис Грінченко: прибрав церковні літери, додав Ґ, Є, Ї. Тепер ми користуємося Грінченковим варіантом Кулішевої абетки.
1864 року П. Куліш подався на державну службу до Варшави. Не тільки через матеріальну скруту, а й через науковий інтерес до польських архівів та бібліотек.
Працював там директором департаменту духовних справ та членом комісії з перекладу польських законів. Ті установи було створено після польського повстання 1863 р. для широкої русифікації. Куліш багато зусиль спрямовує на Галичину, «рятуючи галицьку Україну перед польським натиском», аби «зміцнити там культурно-національну українську течію» та літературно й матеріально підтримує галицькі видання.
Великий подвижник українського відродження опинився в суперечливій ситуації: чиновник у державній структурі, яка провадила русифікацію, намагався об’єднати патріотичні зусилля наддніпрянських, галицьких та буковинських українських культурних діячів для боротьби з денаціоналізацією. Скінчилося тим, що російський уряд, довідавшись про Кулішеву участь в українських справах, зажадав, аби він публічно зрікся цього в пресі. Та той категорично відмовився і звільнився з державної служби. У 1869-1871 роках жив у Львові й Відні, а 1871-го перебрався до Петербурга.
1877 року Куліш повернувся до Мотронівки, де зайнявся сільським господарством і письменницькою працею. За два роки в Петербурзі видає унікальну працю «Хуторская философія и удаленная от света поэзія», яку одразу конфіскували й знищили. (Дивом збереглося з півдесятка примірників. З одного з них я зробив переклад і видав у 2005 році в зібранні раритетних творів «Пантелеймон Куліш. Моє життя». До того ця праця лишалася маловідомою, найрідкіснішою пам’яткою української філософської й суспільно-політичної думки).
Наприкінці 1881 року П. Куліш знову їде за кордон, у Галичину, намагається заснувати у Львові «Українську друкарню» та політичний журнал – «Нова Основа». В ту пору він орієнтувався на Західну Європу, зокрема на «культурну» Австро-Угорську монархію.
Про серйозність Кулішевих планів, які той прагнув здійснити в Австро-Угорщині, свідчить його вихід з російського підданства й намір прийняти австрійське. Та зіткнувшись з лукавством тамтешніх культуртрегерів і чиновників, розчарований Куліш у квітні 1883 р. повертається у Мотронівку, де земляки відразу обрали його почесним мировим суддею. Місцева борзнянська поліція спершу видала позбавленому російського підданства Кулішеві посвідчення на право проживати в Російській імперії, проте згодом з веління вищого начальства відібрала те посвідчення і встановила над Кулішем «личный надзор».
Тільки через два роки чернігівський губернатор дозволив борзнянському справникові повернути Кулішеві посвідку на право проживання, а російське підданство формально повернули тільки 1891 року.
Після невдалої галицької місії Пантелеймон Олександрович безвиїзно живе в Мотронівці, в старому будинку Білозерських. Наприкінці 1885-го на хуторі сталася пожежа: згорів дім і всі господарські будівлі. Але найбільша втрата – у вогні загинула бібліотека, яку Куліш збирав ціною всього свого дбання. Згоріло багато рукописів.
Підпал учинив переселенець із Сибіру «лях-орендар Залєнскій», який орендував у Куліша більшу частину садиби й 50 десятин землі та загодя застрахував «утридорога» збіжжя, обмолотив і продав зерно, а за спал отримав добрячий зиск. Коли взяти до уваги, що спільниками палія були нотарі «русак Суворов і поляк Богушевич» та адвокат «тамбовець Окуньков», то все нагадує спецоперацію імперських служб зі знищення українського осідку Куліша.
Після того руїнництва родового гнізда Білозерських Куліш перейменував Мотронівку на Ганнину Пустинь. Три роки вони з дружиною тулилися в єдиній уцілілій після пожежі коморі, обладнавши її під житло, а потім поставили невелику, на чотири кімнати, хату. У ній Пантелеймон Олександрович прожив свої останні чотири роки на сім світі.
З властивим завзяттям Гарячий Куліш заходився коло літературної й наукової праці: з уцілілого після пожежі уклав поетичну збірку «Хуторні недогарки», працював над відновленням втраченого у вогні перекладу Біблії (встиг удруге перекласти три чверті, завершили переклад І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький). До останнього дбав про українську періодику: прибуток від збірки «Дзвін», що вийшла в Женеві 1893 р., віддав на видання галицького журналу «Народ» (редактори І. Франко й М. Павлик) та першої на Наддніпрянщині українськомовної газети «Хлібороб».
Зосередився і на перекладах, аби вивести рідну мову на світові обшири й утвердити її як рівну серед вільних. Перекладацька праця П. Куліша як неперевершеного знавця української мови й високомистецького інтерпретатора з європейських мов належним чином не поцінована, а він по суті – основоположник української перекладацької школи, яскравим виявом якої стала його Шекспіріана (переклав 13 драм із запланованих 27).
У природному хутірському середовищі, майже забуті безпам’ятним громадянством, доживали віку двоє умиротворених просвітлених людей – Пантелеймон Олександрович та Олександра Михайлівна Куліші. У січні 1897 року подружжя відсвяткувало своє золоте весілля. А невдовзі Пантелеймон Олександрович застудився в холодній хаті й захворів на запалення легенів… І вже 2 лютого відійшов із цього світу. В Мотронівці він жив найвільніше й працював найплідніше.
Прах поховали за козацьким звичаєм у заповіданому ним місці – виплеканому самим Кулішем саду.
Провісник екзистенціоналізму
Пантелеймон Куліш – батько українського історичного роману та один із фундаторів російської історичної романістики: свою знамениту «Чорну раду» видав у російському (1843–1846) та українському (1857) варіантах. Хоча у листі до С.Аксакова сам щиросердно зізнався: «На русском языке «Черная рада» есть вещь из меди, а на малороссийском – из золота». У цьому творі Куліш уперше розкрив тодішню (й нинішню) технологію охлократії: показав мічену кольоровими знаменами партійну належність, підкуп одних, підпоювання інших, обіцянки, залякування, а також застеріг од бунту безтямної маси: «Біда, як велика сила деспотства та викличе велику силу рабства».
Основи української історіософії він заклав у працях: «Повесть об Украинском народе» (1846), «История возсоединения Руси» (1874–1877), «Хуторская философия и удаленная от света поэзия» (1979), «Отпаденіе Малороссии от Польши» (1888–1889).
Як мислитель створив ориґінальну філософську систему, назвавши її хутірською філософією чи філософією природи. Народжена з його власного культурного селянського життя, хутірська філософія стала символом української національної ідеї – життєвої програми людини й народу.
Свою практичну філософію П. Куліш започаткував у публіцистиці «Листи з хутора» (1861), а сконцентрував у вже згаданій праці «Хуторская філософия…». Тут мислитель розкрив «чужоїдну» суть «держави в державі», керованої колонізаторами й лихварями, та передбачив долю свого вчення, що його «вбиватимуть самим іґноруванням, не проливши навіть краплі чорнила на спотворення суті творів».
Кулішевій хутірській філософії чинила жорстокий опір офіційна ідеологія Російської імперії, яка нарекла його ідеологом українського націоналізму. Більшовики продовжили ту імперську тенденцію та обізвали першорядного мислителя ідеологом хуторянства й українського буржуазного націоналізму. Окрім того на хутірську філософію накинулися зайшлі й доморощені осквернителі – прогресисти-космополіти й демоліберали, які споганили Кулішеву хутірську філософію ідеологічною лайкою – «українське хуторянство», а багатовікову традицію української аграрної культури оголосили хутірною – відсталою.
Його хуторянство – не марґінес українського життя, як намагається й досі його тлумачити космополітична «ледача інтелігенція». По суті, Кулішева хутірська філософія – це питома українська філософія кордоцентризму, філософія серця, що яскраво виявилася в духовній практиці Григорія Сковороди й філософській теорії Памфіла Юркевича.
Отже, П. Куліш поновив у пам’яті свого народу традицію життя за природно-моральним законом внутрішньої волі людини.
Після Г. Сковороди він розвинув етнокультурну світоглядну основу українського екзистенціалізму й став провісником європейського екзистенціалізму. Надав цій новітній філософії життя індивідуальної й суспільної дієвості, яку живить воля людського духу – мірило самостійної сили людини й народу: «Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили».
Особливість Кулішевої української екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається не тільки воля духу людської особистості, а й воля духу «збірної особи Українського народу»: «Духа не угашайте! Не гасімо його самі в собі; тогді ніхто його не вгасить і в нашому народові»; «Український народ зазначується між народами тим, що дух його не терпить касти, що підклонявсь він доброхіть під один громадський суд, і громаду вважав за єдиний розумний образ життя політишнього». Так П. Куліш розкриває суть українського народовладдя.
Він перший провістив необхідність суспільної самоорганізації волею національного духу «збірної особи Українського народу». А Іван Франко на цій ідейній засаді розвинув концепцію культурно-політичного визрівання народу: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер… величезна, дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла…».
Секрет життєвості Кулішевого морального світогляду – в його високому духовному ідеалізмі й глибокій правдивості: «Якби я знав, що я неправий, то зразу спалив би свої папери й поламав перо, а оскільки правих людей не бачу, то краще один залишусь із своєю Правдою, аніж пристану до «стовустого непорозуміння».
Досі своєчасним лишається його одкровення в «Крашанці Русинам і Полякам на Великдень 1882 року»: «Правда з Неправдою ходять поміж миром обняв¬шись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котору з них як звати».
Кулішеве правдиве мислення – грозовий зблиск, що розтинає затхлість забуття й завмирання, і живодайне сонячне світло, що звільняє людей од мороку невігластва.
Олександер Шокало, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
