Коли я бачу в інтернеті застереження, що «ця фотографія може бути захищена авторським правом», то завжди дивуюся. Автор є у аналогового фото, знятого на плівку!
Будь-яке цифрове фото має сурогатне авторство.
Одне з найбільших зворушень останнього часу я отримав, коли переглядав фільм про історію згасання фірми «Кодак»: не занепаду, як наголошували в фільмі, а саме згасання, так видавалося мені.
У мене складалося враження, що Велетень все розумів, він навіть займався «цифрою», і деякі його розробки навіть впроваджували конкуренти, купуючи їх. Але «Кодак», виглядало по всьому, приречено спостерігав за зміною світу.
Автори фільму пояснюють це помилками менеджменту. А я, гадаю, що справа була в іншому. «Кодак» любив! Він любив фотографію, авторську фотографію, фотографію як мистецтво. А те, що приходило натомість — мистецтвом вже не було.
І мені здається, я розумію цю поведінку Величної компанії. Так, «цифра» дає нові неперевершені можливості, але автор натомість отримує упосліджене місце.
Це подібне до того, як ви приходите на кухню випити чаю і серед різних гарних горняток, навіть дизайнерських, все ж обираєте «своє» — стареньке, улюблене: чай з нього найсмачніший!
На світлині — В’ячеслав Тарновецький. Ми з ним часто говорили про «срібло» і «цифру». Тоді доля «срібла» ще не виглядала такою фатальною…
Валентин Ткач
