Дядько Франек був грибником на все село! Може, тому, що його хата — крайня від Олькового лісу, і він, проживаючи на крок-два ближче до грибних місць, аніж решта односельців, ніби самою природою був наділений статусом першого грибника.
А, може, тому, що волею долі, з’явившись на світ у багатодітній сім’ї в роки найсуворіших випробувань українського селянства сибірами та голодоморами, знаходив порятунок собі та своїй сім’ї у лісі?
Він знав про гриби все!
А мені, малому, здавалося, що навіть більше, ніж усе… Він знав усі грибні місця у «своєму» лісі й міг порадити, де й що збирати в найближчому довкіллі. Умів знаходити гриби навіть там і тоді, де ніхто й ніколи не міг знайти нічого путнього.
Усіх лісових дарів, починаючи з весняних первістків-сморжів і закінчуючи вже хрусткими від перших осінніх морозів рядовками, груздями чи зеленушками, у його хаті завжди були повні діжечки.
Сільські їздові, шофери й трактористи з величезним задоволенням відгукувалися на прохання Франка щось привезти йому до двору, бо його дружина тітка Надя завжди, виставляючи могорич, подавала до столу смачно приготовлені лісові делікатеси: смажені, варені, консервовані, заправлені часником, чи просто прихорошені смаженою цибулькою і домашньою сметаною…
Усе село знало: якщо Франц Мар’янович Керніцький не поспішає зі школи додому, де він усе життя працював учителем трудового навчання і водієм, значить – на грибне полювання немає чого рушати! А от коли він підшукує будь-яку причину, щоб відпроситися з роботи трохи раніше, то – знак, що й собі пора брати кошика й прошкувати до лісу.
Він умів так дохідливо пояснити, якими бувають лисички, піддубні, сироїжки, маримухи, печериці, що жоден професор-науковець не зміг би так вдало прочитати свою лекцію.
– Ось, дивися, сироїжки бувають різнокольоровими – рожевими, зеленувато-жовтими, сіруватими, – навчав він. – Для їстівних характерні щонайменше дві ознаки: біле-білісіньке піднебіння і тоненька шкірка, яка легко знімається. Решта сироїжок з жовтувато-коричнюватим низом, слизькі й ті, що зовсім не чистяться, до їстівних не належать…
Грибні уроки Франца Мар’яновича запам’ятовуються на все життя. Бо в цій справі, як у мінерів – помилитися можна лише раз. Як любив він повторювати, на дарах лісів треба розумітися. Далі жартував: «Бо скуштуєш, бува, «випрямителів», що й ноги випрямить!..»
Із групи сироїжок він найбільше полюбляв сивульки – вони цупкіші й не такі крихкі, як ті, що рожеві… Про піддубні, чи як у нас їх ще називали – кобилячі варги, він навідувався в дубово-ясенові посадки, що розмежовували поля й території колгоспів. Туди люди не часто ходили по гриби, а дядько Франек ніколи не повертався звідтіля з порожнім кошиком.
Особливо цінував і ретельно оберігав свої ексклюзивні місця на білі гриби, козарі, синяки, підосичники, маслюки… Цих місць він ніколи й нікому «не здавав».
Але мені він чомусь довірявся як нікому іншому. Чи тому, що по-сусідськи родичався з дідусем Петром і бабусею Тетяною?.. Чи тому, що в мені він не бачив грибника-конкурента?.. А, може (і це – найімовірніше), тому, що Боженька не послав своїх дітей, а йому так хотілося мати поруч себе спадкоємця, — до мене він був надто приязний.
Від дядька Франека завжди віяло батьківською теплотою: то на свої рясні черешні запрошує, то вже полуницями частує, то найпершими грушами пригощає…
Коли він брав з собою в ліс, просив одне: вчитися бути дорослим і триматися виключно «своєї» території.
– Петляти потрібно уздовж, а не впоперек, переді мною, – наголошував він. – Ти ідеш одним боком просіки, а я – другим. Усе, що дозволяється, це – підійти й уточнити: береться той чи інший гриб у корзину, чи – ні…
А ще дядько Франек вчив у лісі не горлопанити, видаючи себе конкурентам за кілометр. Перегукуватися між собою дозволялося стиха, впівголоса. І то – у разі великої необхідності.
Як справжній педагог Франц Мар’янович мав у своєму запасі й інструкцію, як поводитися, коли відстав, чи загубився. Особливу настанову він мав і на той випадок, коли зустрінеться незнайомець. Але чомусь ніколи, жодним словом дядько Франек не обумовлював правил поведінки, коли, наприклад, зустрінеш у лісі… батька рідного.
… Це сталося на Круглому яру, де змішаний березняк межував з колгоспним садом, де ми завжди збирали білі гриби й синяки. Я поволі рухався собі уздовж потічка, що живив джерельною водою тутешній видолинок, і нікому не заважав. Хрускіт дрібного гілляччя під ногами мого вчителя раз по раз чувся десь зовсім поруч і юний грибник був абсолютно спокійним. Обійшовши кілька молодих дубів понад ярком з одного боку куща ліщини, я, не поспішаючи, як вчив дядько Франек, почав ретельно обдивлятися звичні грибні місця з другого боку тих заростів, аж гульк – цілковита несподіванка!
Переді мною, мов справжній гриб, у повний зріст виріс Той, на кого я схожий. Високий від природи, в лісі, серед дубів, він видався мені просто гігантом з посивілою шевелюрою, прим’ятою під кашкетом, і з великими, чомусь переляканими очима. Я теж завмер з несподіванки, навіть склалося враження, що язик мені в ту мить просто всмоктало в горло.
Ми стояли мовчки одне проти одного і, як великі німі, дивилися одне на одного… Може, хвилину, а може, й усі п’ять чи й більше ніхто не зронив жодного слова. Ми, мов ті лісові звірі – старший і молодший — з округленими від несподіванки очима з’їдали одне одного. А тоді він здався першим і… Може, заговорив? Та ні, де там! Він перебрав своє майже повне відро з руки в руку, крутнувся на місці й сліду його не стало.
У голові чомусь одразу майнула асоціація з тим випадком, коли ми зустрічалися очі в очі на ковзанці.
… Через якийсь час мене стиха погукав Франц Мар’янович і, зважаючи, що його кошик був уже повний з чубком, запропонував вертатися додому. По дорозі, затягуючись їдким і густим димом своєї самокрутки, він раз за разом підхвалював і мене за відро, наповнене по самі вінця. Він щосили намагався мене долучити до діалогу, а я у відповідь йому не міг вимовити жодного слова.
Сергій Сай-Боднар
На фото: грибний «улов» на двох із татом Миколою.
Каришків, 2005 р.
