Суспільство

Торговець щурячою смертю

Жив у нас на вулиці старий мугир Федір. Все життя ходив у кожусі і чоботях. Навіть влітку кожуха не скидав, хіба розстібав і приспускав на плечах.

— Попечених завше менше за обморожених, — кряхтів він, згортаючи самокрутку.

Федора не дуже любили, хоча він не робив нікому нічого поганого. Просто бубнів увесь час, був усе життя всім незадоволений. І не пив.

— Це не нормально, коли людина не п’є! — казав мій батько матері.
— А все інше значить нормально? В кожусі літом ходить, напримєр? — відбривала мати.
— Та кожух той нікому не мішає, но щоб не пить?!! — гнув своєї батько.

Федір торгував отрутою для щурів.
У базарний день він набивав сумку розфасованим по пакетиках товаром, брав рознос, до якого була приторочена шкіряна лямка, аби вішати піднос на шию, і йшов, як сам казав: «серед люди».

— Щуряча смерть, щуряча смерть, — горлопанив він, йдучи з розносом між рядами селян, які привезли на продаж свій крам.
— Хароша отрута? – питалися у нього.
— На попробуй! – єхидно пропонував Федір.

Торгівля у Федора йшла непогано, бо ж отрута треба всім. А в селі то й поготів.

— Ти так скоро на «Москвича» заробиш тією отрутою. Нашо тобі стільки грошей? — питалися мужики.
— Не ваше дєло!
— Та не наше ж, — хитали мужики головами, — но налить із уваженія і міг би.
— Та щас!!! Самі йдіть заробіть!

Одним словом у мужиків на Федора був зуб. І вони вирішили його провчить.
— Треба йому отруту з цементом перемішать, побачимо, шо він напродає, жлоб.

Одного вечора мужики потайки відкрили Федін сарай. Шось там копошилися, а на ранок прийшли до Федора гуртом.
— Ого, шо це вас тут ціла делегація, — бубнів Федір.
— Прийшли тобі плєнум дєлать!
— Шо?!
— Шо-шо. Розмова в нас до тебе серйозна.

Мужики обступили Федора. Той стояв посеред у кожусі як якийсь дикун чи пра-пра Бог.
— Ми все знаємо про отруту, — нарешті видав кривий Толік.
— Що знаєте? — Федір розвернувся в його бік?
— Я був у тебе в сараї.

Федір одним рухом вхопив Толіка за шкварки і підняв над землею.
— Постав! — валував той. Ми всі були!
— Так! Всі були! І бачили як ти свою отруту робиш! І не отрута то зовсім, а черепки всякі з глечиками, перетерті на порох.

Федір відпустив Толіка і важко сів на лаву коло сараю. Потупив очі в асфальт…

— Ну, й визивайте.
— Кого, — хлюпав носом Толік.
— Ну, кого – міліцію! — буркнув Федір.
— Та ти шо, дурний?! Яка міліція?
— А шо?
— Ми хочемо в долю.
— Куди?
— Вопщім літра з базару на всіх.
— Літра?
– Так. Та ми тобі ще й черепки твої перемелемо, нам не важко. Не важко ж, мужики?
— Ні, не важко! Перемелемо, — загомоніла юрба.

З того часу бізнес у Федора навіть розширився. Но пить з мужиками він так і не пив ніколи. Літру виставляв, але сам не пив. Куди ті гроші дівав — незрозуміло.

Руслан Горовий,
світлина Сергія ПАЛЬКА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.