1957 рік
Події у світі: 3 січня — Після 11 років розробок американська компанія Hamilton Watch представила перші в світі наручні електронні годинники…
В наступне десятиліття вони мали шалений успіх не тільки завдяки технологічній новизні, але й завдяки нестандартній асиметричній формі. Тим часом у Радянському Союзі, в українському селі на Чернігівщині дід Ілько підв’язує до годинника з гирями зайву залізяку для точності ходу свого хатнього хронометра.
25 березня — Франція, Бельгія, Люксембург, Нідерланди і ФРН підписали в Римі договір про створення Європейської економічної співдружності («Спільний ринок») та Європейської співдружності з атомної енергії («Євратом»). На Чернігівщині – мешканці сіл Дмитрівки, Гайворона і Красного Колядина домовились про спільний випас худоби на лугах річки Ромен!
15 травня — Великобританія провела випробування своєї першої водневої бомби і стала третьою термоядерною державою світу. Натомість селяни в СРСР масово садять городину і скопують обніжки лопатами.
28 травня — В США засновано Національну академію грамзапису, котра вручає призи «Гремі», престижні нагороди за визначні досягнення в царині музики. А в цей час травневого вечора невідома Галька з відомої вже нам Дмитрівки співала в щойно створеному ансамблі «Веселі ложкарі»….
9 липня — Групою шведських вчених відкрито 102-й хімічний елемент групи актиноїдів з атомним номером 102, який вони назвали Нобелій. Тим часом мешканці Дмитрівки боролися з вошами, виварюючи білизну в окропі з попелом.
29 липня — У Відні почало роботу Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), що мало здійснювати контроль за мирним використанням атомної енергії. Жителі могутнього СРСР у цей же час вручну копають торф, щоб протопити власне житло.
3 серпня — В СРСР проведено запуск першої радянської міжконтинентальної ракети «Р-7» конструкції Сергія Корольова. Селяни Чернігівщини (і не тільки) загрібають дерев’яними граблями, як і століття тому, третій укіс сіна і кіньми звозять його до колгоспів.
19 вересня — На полігоні в штаті Невада США провели перший підземний ядерний вибух.
А на Чернігівщині дід Ілько Киричок вперше протоплює грубку власноруч викопаним торфом прохолодного вересневого вечора.
24 вересня — У Барселоні відкрито футбольний стадіон Камп Ноу, будівництво якого розпочалось ще в березні 1954-го. Стадіон розраховано на 96 336 глядачів. Він — найбільший у Європі і 11-й у світі. На вигоні села Дмитрівка відбувся матч з футболу між командами «Хитрий хутір» – «Жованики». Увечері того ж дня під клубом відбувся ще один поєдинок з групового боксу.
4 жовтня — О 10.29 за московським часом в Радянському Союзі запущено перший у світі штучний супутник Землі. Колгоспники Чернігівщини в той осінній день задумались: чи не пора взути гумові чоботи та кухвайки, зважаючи на перші заморозки, чи ще можна розкошувати босоніж по траві.
25 жовтня — У перукарні нью-йоркського готелю «Шератон» два кілери, винайняті Віто Дженовезе, застрілили 55-річного Альберта Анастасія, керівника в 1930-і роки «Синдикату смерті», організації найманих убивць, а в 1940-50-і — боса однієї із п’яти гангстерських сімей Нью-Йорка. У привокзальному ресторані залізничної станції Рубанка джентльмени з Дмитрівки чемно пояснили жителям Красного Колядина тонкощі агрономії озимих культур. Постраждалі до міліції не зверталися.
3 листопада — В Радянському Союзі запущено другий супутник. Він став першим, на борту котрого перебувала тварина, собака Лайка. За офіційною версією Лайка прожила декілька днів до закінчення кисню, а потім її життєдіяльність підтримувалась при допомозі спеціальної апаратури, котра вийшла з ладу після повної розрядки батарей. Лише у 2002 році стало відомо, що Лайка витримала лише чотири оберти навколо Землі — через конструкторські прорахунки і відсутність системи терморегуляції Лайка померла від стресу і перегріву, а радянські інформагенства протягом 7 днів передавали хвилюючі новини про самопочуття уже здохлої собаки. Якось так функціонувала і функціонує досі уся наша медицина місцевого рівня.
7 листопада — На колишньому автомобільному заводі «Ауді-Хорх» в Цвікау, котрий дістався Східній Німеччині після Другої Світової війни, почався випуск нової марки машини «Trabant Sputnik». А Федько та Ілько запрягли волів, щоб відвезти кілька возів землі у профіль траси Дмитрівка – Бахмач.
17 грудня — США провели перше успішне випробування міжконтинентальної балістичної ракети «Атлас». Дід Ілько посклив вікно у «врем’янці», прибудованій до основної хати.
Цього ж, 1957 року,
діти космічної держави Ілько та Федько брали участь у будівництві «швидкісної магістралі» Дмитрівка – Бахмач, тієї, що ми зараз знаємо, замість старої, яка проходила через нинішній район Кирички с.Дмитрівка та далі через с.Гайворон – с.Григорівка (через ставок Пуста).
Мій друг Федір переказує особливості будівництва «автобану десятиліття».
Ця автомобільна дорога, прокладена паралельно залізниці, остаточно змінила карту села Дмитрівка, зробивши її нинішній умовний центр транспортним перехрестям доріг з боку с. Кропивне на Красний Колядин та з боку Бахмача у бік Талалаївки.
Вона пройшла від сучасного торгового центру села паралельно залізниці до колишнього переїзду старого, ще козацьких, як мінімум, часів, шляху з Кропивної до Гайворона у районі так званої «Грушиної будки» (за прізвищем залізничного доглядача) та далі до 25 кілометра (роз’їзду Рубанка – Гайворон). І знову паралельно залізниці до Григорівки, далі до Тиниці та Бахмача.
Кожного дня начальник наказує відвезти швидкісним автотранспортом 50-х років (не повірите — волами) пару-трійку гарб землі у насип майбутньої швидкісної магістралі, по якій будуть льотати автомобілі ГАЗ із невиданою швидкістю — 50, а то й усі 70 км на годину. Діло було восени 1957 року, коли життя вже точно стало «лучшє і вєсєлєй».
Справи в тодішньому українському селі були настільки чудовими, що хлопці з мікрорайону «Кирички» вважали непоганим тоном пройтися увечері, після легкої прогулянки на волах, висипавши парочку возів землі у насип майбутнього автобану (накопаної, до речі, просто лопатами), полем у пошуках розваг і зайця.
Заєць мав бути просто бонусом після легкого дня, добавкою до звичайного селянського столу, на який мати ставила борщ, фуа-гра й лобстерів. Потрібна була невимушена прогулянка в пару-трійку кілометрів — і зайчатина парує на столі усміхнених селян.
Район полювання починався прямо за городами діда Ілька Киричка, називався «Густи», від сучасного нового кладовища до третього ставка Кирички.
Треба зауважити, що у ті дрімучі часи полювали за допомогою потужних і далекобійних «ружж», не таких, як зараз, «Фабарми» там, чи «Бенеллі» з «Береттами», які одним виглядом паралізують усю дичину в радіусі відблиску стволів.
Тоді ружжо було серйозною штукою, набої до якого споряджались димним порохом, який забивався у гільзу молотком, а після пострілу потрібно було або робити перекур з перекусом, або чекати на циклон зі сходу, щоб дим після пострілу розвіявся і мисливець побачив наслідки свого, скоріш за все невдалого, пострілу.
В районі сучасного кутка «Кирички», сучасна вулиця Шевченка, а тоді швидкісна магістраль Дмитрівка – Бахмач і мешкав дід Ілько Киричок, ветеран імператорської прикордонної служби 19 ст.
Магістраль була настільки швидкісною, що будь-який автотранспорт, який промайнув від нинішньої церкви у бік Гайворона, обов’язково супроводжувався гуртом хлопчаків, який мчав за ним від церкви до ставків Кирички на ходу витрушуючи вошей з волосся та одягу (ну, була така напасть в країні Бальшова тєатра і потужних ГЕС). Не тому що транспорт був дивною божественною колісницею, яка диміла запахом бензину. Просто діти тоді були спортивними і загартованими, хоч і босими та голодними, не те, що зараз.
Колишній ветеран його імператорської прикордонної служби розказував зачарованим хлопчакам, де той Хабаровськ та Уссурійськ, скільки верст було до китайського кордону та як він зі своїми орлами ловив китайських контрабандистів.
Це ілюструвалось шматком крейди на глиняній долівці простої хати, перед зачарованими дмитрівськими хлопчаками, які це сприймали краще, ніж сучасні діти 3D відео у кінотеатрах. Коротше кажучи, дід Ілько був ще тим орлом, здатним і гарно розповісти про минулі подвиги і подати приклад, як поводити себе у критичних ситуаціях. У такій атмосфері і ріс його онук, теж Ілько та його друг Федір Сазонов.
У вільний від праці на свіжому повітрі час онук Ілько займався полюванням. Оскільки статки родини не дозволяли йому полювати з рушницею «Голанд-Голанд», то хлопець полював з простою курковою одностволкою. Тобто перед пострілом потрібно було звести курок, що давало можливість прицілитись. Одна біда — мушка, тобто прицільна мітка на кінці ствола, загубилась.
З інтернет-магазинами тоді якось іще не склалося, тому Ілько перед кожним виходом на полювання викручувався, як міг. Зі шматка мідного дроту відрізався шматочок, одна частина якого оброблялась напильником, щоб бути схожою на «мушку», а нижня його частина просто вкручувалась в отвір ствола рушниці, сама собі нарізаючи різьбу.
Щоправда цей девайс служив не довго, випадаючи після кількох потужних пострілів. Але Ілько невтомно оновлював прицільний пристрій свого «карамультука».
Одного осіннього листопадового вечора, вже у добрячих сутінках, до свого друга Ілька прийшов його товариш Федір. Він очікував на свіжу печеню із зайчатини. Федько зайшов у хату і побачив товариша у дещо дивному вигляді. Ілько меланхолійно відпочивав на полику коло печі, у гумових чоботях та кухвайці (таке модне пальто часів недорозвинутого комунізму). При цьому вікно хатини (частина традиційної української хати, розділеної сінями), було цнотливо затулене подушкою.
Федір чемно поцікавився у друга чому пан Ілько у такому вигляді відпочиває і де печеня із зайця?
Виявилось кілька цікавих особливостей полювання на зайця з древнім мушкетом, з мушкою з мідного дроту, спорядженого набоями з димним порохом, запресованим у гільзу молотком.
Коротше кажучи, після легкого робочого дня з волами, землею, лопатами і автобаном, Ілько надумав розважитись полюванням. В чергове вкрутивши до свого ружбая мушку з мідного дроту і вставивши патрон у патронник онук геройського діда-прикордонника зібрався йти на полювання. У цей час дідусь – хранитель Уссурійського краю — стояв навкарачки і вибирав попіл з грубки у хатині, де згодом не скинувши гумових чобіт і відпочивав онучок.
Газопровід Дашава – Київ, перший магістральний газопровід в Україні, який почав роботу 1948 року та став найпотужнішим газогоном Європи того часу, дивним чином минув хату діда Ілька і транспортував газ до Києва, Брянська та Москви. Тому дід топив оселю власноруч накопаним на болоті р.Ромен торфом.
Оскільки підлога тоді була просто глиняною долівкою, ніхто не заморочувався попелом, чистотою та іншими подібними дурницями. Стоячи накарачках дід спокійно вигортав попіл з грубки на долівку кочережкою.
У цей час, у передчутті смаженини із зайця, онук Ілько на ганку, забувши про вставлений у рушницю набій, вирішив перевірити мушку. Оскільки прицілитись з тої рушниці було можливо лише звівши курок, онук зробив це не задумуючись. Клацнувши курком Ілько скинув рушницю на перехрестя віконної рами, як на найзручнішу для цього мішень. І, звісно, перевіряючи мушку, натиснув на спуск.
Дід Ілько, не осоромивши титул ветерана-прикордонника, зреагував на постріл миттєво і тактично грамотно – упав обличчям у купку нагребеного з грубки попелу.
З «приспособами» для гоління у ядерній державі було не так гладко, як у богопротивній Америці, тому дід Ілько мав невеличку борідку і вуса, якими і припав у попіл. І так, пирхаючи і лежачи в попелі, тихенько поцікавився в любого онука-добувальника: «Ілько, ти більше стріляти не будеш?»
Так невдало закінчився похід на зайця листопадового вечора 1957 року.
Сергій Балашов,
(використано спогади мого старшого товариша
і друга С.Г.Ф.)
