У кожного народу є свої міфи. Без них немає культури, немає нації. В щасливій і трагічній долі українського актора і режисера Івана Миколайчука було все, щоб стати міфом не тільки національного, але й світового кінематографа, якщо б він жив не у закритому суспільстві… Дитинство у маленькому гуцульському селі в багатодітній родині, рання любов, рання слава і рання смерть.
А ще – унікальної краси обличчя, «останнє обличчя» зникаючого на очах патріархального, напів’язичницького світу, рідкісна чоловіча стать, майже жіноча пластичність – і при всьому цьому напружений внутрішній світ, душа, котра з дитячою серйозністю мучилася вічними питаннями буття.
Але найзагадковіший знак обраності: у Івана були майже містичні стосунки з кінематографом. Одного разу він почув по радіо народну грузинську пісню «Суліко», кинув пасти своїх корів і поїхав «вчитися на артиста». То був таємний поклик долі, оскільки в коротких словах цієї пісні містився сюжет «Тіней забутих предків» — класичної повісті Михайла Коцюбинського і фільму за нею Сергія Параджанова, спадкоємця трьох кавказьких культур.
Фатальним чином Іван Миколайчук розділив долю Івана Палійчука, свого першого героя, який зробив його знаменитим на увесь світ (а також багато де в чому повторив драму свого другого героя — Тараса Шевченка зі «Сну», який знімався паралельно з «Тінями», — навіть помер, як великий поет, на 47-му році життя).
Розділив Іван і долю українського поетичного кіно в цілому, що звершило в середині 60-х років крутий поворот назад — від офіційної ідеології до національних коренів, до народної культурної традиції. Це був справжній енергетичний вибух, що породив, окрім параджанівського шедевру, декілька блискучих картин Леоніда Осики і Юрія Іллєнка (в тому числі «Білого птаха з чорною ознакою» — автобіографічну версію Іванового дитинства на Буковині).
Вісім років запаморочливого успіху, загальної любові та визнання, а потім — заборона поетичного кіно партійною постановою, напівзабуття, необхідність зніматися у посередніх стрічках, і відчай, уперта воля зберегти вірність собі. Іван почав писати сценарії, зняв як режисер два фільми, подарувавши у «Вавілоні-ХХ» вітчизняному кіно інтонацію вертепу — старовинного українського театру ляльок, який балансує на грані між трагічною містикою і дешевим балаганом.
Він рятувався іронією і самоіронією, здоровим народним гумором, яким був обдарований не менше, аніж релігійним інстинктом. Сміявся, щоб не плакати, лукаво плутаючи бувальщину і небилиці, історію і міфологію.
В ньому жила пам’ять роду, генетична пам’ять нації. Іван пристрасно любив свою землю, свою стару хату і матір, жінок, Дітей і коней. Але більше всього на світі любив поринати у власні сни і фантазії, вслухатися в таємницю музики світу і переводити все це на мову кіно.
Його безкінечно притягували ці віртуальні ігри з привидами, з тінями на екранному полотні, яких він живив своєю живою кров’ю, власною справжністю. Він мріяв зняти фільм про Художника, про його пристрасть і біль, «про наймучинецьке з рабств — про духовне рабство, на яке прирікає людину талант», — як він сам казав.
Іван помер, коли перестав чути музику світу. Душа заболіла і «надломилася раніше, ніж захворіло тіло».
Він був естетичним символом українського кіно і головним героєм його драми — при житті. Він став легендою і міфом після смерті.
Людмила Лємєшева,
кінокритик і кіносценарист
