У 1843 році Тарас Шевченко написав один з найпроникливіших і найдраматичніших своїх віршів «Розрита могила». Вірш про те, чим закінчилася для України «дружба» з Росією. «Степи мої запродані»… У 2024-му, через сто вісімдесят років, Павло Шикін написав роман «Розриті могили» (Yakaboo Publishing, Київ, -2024).
Про те, чим могла б закінчитися незалежна Україна, аби Росії тоді вдалося «Київ за три дні…». Моторошна й страшна перспектива в усій своїй гіпотетичності.
Кажуть, що історія не знає умовного способу. Але це груба марксистська (навіть почасти сталінська) точка зору на історію. Історія знає різні способи. І вся історія України побудована на тому «якби». Якби Богдан, якби Мазепа, якби Центральна Ради, якби Скоропадський, 
якби Бандера, якби Чорновіл… Якби не Голодомор, не війна, не Чорнобиль, не Майдан…
Читати такі речі цікаво, страшно і – треба! Це про те, що могло бути, але, слава богу, не сталося. Про те, по якому гострому лезу пройшла Україна, як близько край могили вона вистояла.
І коли бачиш те, що не сталося. Всі оці описані в романі: «Киев – мать городов русских». «Героям-борцам с нацизмом от всєх дєтєй республіки Україна», «Вкусно і точка» на вулиці Льва Толстого, «Красная площадь» — на Контрактовій… Аж на дрижаки беруть. Так би воно й було!
Це не “Москва-2042”, і не “1984”. Не Войновіч і не Орвелл. Це значно моторошніше, бо ось воно було, зовсім поряд. Аж його холодний подих відчув потилицею…
Як це не парадоксально, ту історію, яка не сталася, ми маємо знати ще краще, ніж те, що є насправді…
Віталій Чепинога
