Чернігівський обласний депутатський курултай всукав недавно тутешній громаді чергового героя, ПОЧЕСНОГО ГРОМАДЯНИНА – Дмитра Іванова. Редактора і поета, Шевченківського лауреата… Для 99% люду – то як вода в криниці – смак аніскільки не змінився. І сонце, відколи Іванов – почесний, так само світить, всім однаково – і мудрим, простим людям, і хитрозатесаним, із тарганами в голові…
Ще 0,5% сприйняли ту звістку з глибоким воодушевлєнієм. Решта 05% — з нєгодованієм. Скажімо, відомий патріот і справді Громадянин Василь Чепурний пише: «У відповідь на визнання себе, золотого-сілєбряного, почесним громадянином Чернігівської області, шевченківський лавреят Дмитро Іванов вирішив припинити русифікацію українців своєю газетою «Гарт» (російськомовний варіант з передплатою по всій Україні тиражем тисяч 15 чи й більше)… На жаль, це жарт — щодо того, що припинив… Хоча, я вірю, він знайде в собі на це сили — адже припинив восхваляти Сталіна і Берію!»
Василя Чепурного публічно «поправляє» інший Василь – народний артист України і теж лауреат Шевченківської премії Василь Нечепа: «Можу запевнити з повною відповідальністю — не припиняв, не припинив і не припинить! Бо тоді для нього всі ті лавреатства припиняться. Вірні ленінці, такі як Іванов, «безсмертні». Він як паскудив гетьманів наших та нашу історію України, так і паскудить…»
Світлана Орел із Кропивницького щиро дивується – чому вчепилися до Іванова? «Дивно мені, що Дмитро Іванов там у вас такий демон. Бо він тут у нас буває, і справляє враження притомної людини… Облиште амбіції і візьміться краще за спільний проект. Ви ж талановиті, розумні… Треба пробачати один одному слабкості й недоліки».
«Ото накидали зусебіч лайна на вентилятор! — дорікає і Ганна Арсенич-Баран. — Треба припиняти сваритися, а перти плуга. «Хто з вас без гріха…»? Ми, українці, вже так одне в одного каміння накидали, що… А з того користається ворог, із тих наших каміннєпадів…»
Одне слово, не зачіпайте Іванова, бо Путін нападе…
Всі ті лауреатства, «почесні» звання зі шлейфом совдепії – то чистої води марнославство, моральне і матеріальне хабарництво, один із багатьох способів брехні і пристосуванства, що є дикістю в нормальній демократичній країні. Проте якщо хтось і надалі хоче не серйозними державними справами займатись, а колупатися в носі – хай колупається. У нас є поети, котрі зугарні навіть про таке зліпити баладу. Ми ж на нашій «Хвилі», не втручаючись у суперечку, подамо неупереджено нашу, правдиву історію про сьогоднішнього іменинника – почесного громадянина Чернігівщини Дмитра Іванова.
Бо так заведено – про іменинника сказати щось своє. Бо народ має знати своїх героїв. Історію цю, чи розвідку, запропонував кілька років тому в ексклюзив до «Хвилі Десни» чернігівський письменник, член її Національної спілки Ростислав Мусієнко. Його стаття називалась: «Загублений колись у мавзолеї або Від чого у труні ворушиться маестро?». Ось вона, без купюр:
З величезним подивом, а далі з наростаючим обуренням читав у газеті обласної ради наступний пасаж: «Бачиш, он наш герб-тризуб. Він найкращий у світі, бо найбільше нашій українській ментальності відповідає. Три зуби – це три слова, що починаються з літери «З» – злоба, заздрість і зрада. Аби не оці складові нашого характеру, ми б давно були в комунізмі без комуністів…»
Це все вміщено в «Деснянській правді» під гучним заголовком «Від Бога поет і редактор». Інтерв’ю з Дмитром Івановим явно не враховує, що присутність Господа, а може, і зовсім іншої сутності визначає лише сам Всевишній.
Але почнімо з «комунізму без комуністів». Людина, яку я знаю рівно 40 років, один час надзвичайно поривалася стати членом КПСС. Бо це відкривало для слюсаря-поета певні кар’єрні перспективи. Але в обкомі компартії чомусь кривилися і відповідної рознарядки не дали, попри пролетарське походження того слюсаря-поета. Тоді пошуковувач червоної «шкуринки» напружився і видав вірш геніального кон’юнктурного рівня. Там ішлося про матусю, яка з маленьким сином приїхала до Москви, а хлопченя взяло та й загубилося в тому людському мурашнику.
Трапляється? Звичайно! Що робить мати, якщо при здоровому глузді? Правильно. Біжить до міліції. А що робить героїня Дмитра Іванова?
Мчить до… Мавзолєя, де в черзі знаходить сина?!! «Я знала, де тебе шукати. І тихо витерла сльозу». Цей заключний рядок таки добив партбюрократів, і поет нарешті став членом комуністіческої партії.
«Я комуніст, і цим усе сказав», — оголосив колись на весь СРСР наш український поет Борис Олійник. Котрий тривалий час був попихачем у Михайла Горбачова, а потім написав на нього пасквіль під назвою «Князь пітьми».
А комуністу за світоглядом, редактору «Комсомольського гарту» (перепрошую, тепер він просто «Гарт», приватизований певними людьми) ще й виписав Шевченківську премію. Премію за книжку, де міститься зворушлива поема про дитину, яка помирає в чорні часи Голодомору. Голодомору, організованого, як усім уже відомо, комуністами (!!!!)
Але давайте повернемося знову до «зубів».
Наведена цитата Дмитром Івановим приписана Анатолію Солов’яненку, українському соловею, світового рівня співакові. Котрий, схоже, вже кілька разів у домовині перевернувся, бо навіть до нього долетіли ці слова поета, що загубився колись біля Мавзолєя.
Солов’яненко в труні перевернувся не від слів, а від брехні. Бо великий маестро такої лінгвістичної конструкції з «зубами», з літерою «З», з такими ненависницькими порівняннями, ну, просто не міг вигадати. Такими речами зазвичай тішаться шпаркі спеціалісти зі словесної версифікації.
Але, припустимо неймовірне — і я жорстоко помиляюся, і Солов’яненко справді щось подібне говорив – безперечно, в стані чи горя, чи стресу — то навіщо ж поширювати ці слова, кидати тінь на пам’ять великого патріота і гордість нашої неньки-України?
Зауважу, що наведена у заспіві статті цитата — є наклепом на один із символів нації, а саме — Державний герб. Це є по суті антиконституційний демарш, вибрик. Тут би, може, і прокуратурі придивитися.
Але ж з яким задоволенням, аж приплямкуючи, видає цю злостиву байку добродій Іванов. Аж не перестаєш дивуватися, наскільки радісно при цьому зазирає йому в рота інтерв’юер…
Думаю, що людям, від яких щось та залежить, не слід дозволяти упосліджувати народ і державу. А поетам, що губилися колись у Мавзолеї, а сьогодні топчуться ногами на столі, де стелять скатертину і кладуть хліб святий, варто би було вказати місце. Інша річ, що вказати нема кому.
Через те у нас дехто з поетів нині – у брудних черевиках на столах. І на свій копил граються з літерами. Беруть до грання великі літери. І не розуміють при цьому, що коли навіть піти на згоду з іграми навколо потроєної літери «З», то для моєї Вітчизни те має зовсім інший сенс. Недоступний закомплексованим меншовартістю оспівувачам московської мумії. Бо для України це – Зорі, Зрілість, Звитяга.
Так написав про тепер почесного громадянина Чернігівщини його колега, член Національної спілки письменників України Ростислав Мусієнко, що не стало — шо цікаво — кінцем історії!
Бо! Десь за місяць по тому сувора поштарка принесла нам до «Хвилі» лист «с увєдомлєнієм», довго вдивлялася у підпис «о полученії», ще й на прощання грюкнула дверима. У конверті був гербовий «документ», який ми відкривали тремтячими руками. У папері висікалося, мов на граніті:
«… На зборах ради Чернігівської обласної організації Національної спілки письменників України було розглянуто питання про необхідність виконання статутних завдань спілки, зокрема в тій частині, яка стосується захисту честі і гідності членів спілки, а також дотримання письменницької етики.
У зв’язку з цим звертаємо Вашу увагу на статтю Ростислава Мусієнка «Загублений колись у мавзолеї…», розміщену на сайті інформаційного онлайн-видання «Хвиля Десни».
Присутні на зборах члени ради (Олена Конечна, Михась Ткач, Сергій Дзюба, Володимир Сапон, Ганна Арсенич-Баран, Ніна Ткаченко, Олексій Брик) одностайно визнали, що дана публікація ображає людську гідність члена НСПУ Дмитра Іванова, принижує його як поета, а також містить недостовірну інформацію.
Просимо Вас вжити заходів для зняття даної публікації із сайту «Хвиля Десни».
Голова Чернігівської обласної організації НСПУ О. М. Конечна».
Ми в редакції отетеріли від «даної», як пише пані Конечна, чи то настанови, чи то авторитетної вимоги, освячених «зірковими» прізвищами письменників, знаних на всю Сіверщину, та що там Сіверщину – на всю Україну і всенький світ. Першими відчуттями від тієї письменницької «пред’яви» були переляк і тривога. А потім потроху, свят-свят, попустило.
Бо чого це, подумали ми, ці письменники, нехай навіть класики, що ходять по Чернігову у фетрових капелюхах із великими саквояжами, мають давати вказівки «для зняття» тих чи інших статей у нашому скромному виданні?!
Звідки такі цензорські замашки?
Це те саме, аби ми пані Конечну або Олексія Брика, з надуманих і ніяк не обґрунтованих причин, попросили вилучити із крамниць їхні книжки, що читаються нарозхват і вириваються з рук. Або б ще й закликали їх книжки спалити, як газету «Іскра»… Як би вони до того поставились? Чи сприймали б за людей при здоровому глузді?
Але тут справа набагато глибша, аніж на загал здається.
Справа не в петиції, підписаній письменниками, так би мовити, групою товарищей. Справа в одному козирному піїтові, який колотив групою, ніби борщем у великому казані замашним черпаком.
Більшої проблеми чернігівським письменникам, аніж Іванов із його мавзолеями, в той час, уже московської агресії, не було! Недарма колись Ліна Костенко назвала цю спілку — спілкою письменницьких інвалідів, натякаючи на творчість та мораль, та й вийшла з їхніх членів. Але членів відтоді не зменшилось.
В нашій «Хвилі» членів тої спілки нема, тому ми листовно у відповідь пані Конечній і всім тим письменникам-підписантам порадили бути обачнішими та притомнішими, коли їх закликають «кидатися на амбразуру» або захищати своїми мужніми тілами того, на кого «падає» пам’ятник Леніна… Тоді якраз кам’яний Ілліч в Чернігові упав і давні рани знову в деяких письменників «закровоточили»…
Ми писали до чернігівських майстрів пера: якщо вже вони такі затяті захисники, якщо так обстоюють «людську гідність» члена НСПУ Іванова, то аби пояснили: чим згадувана стаття принижує пана Дмитра, і що там «недостовірного»? Ми би залюбки все те надрукували. Зрештою, хай би вони покликали на той свій письменницький збір, на те їхнє «бюро» «розкольника» Мусієнка, такого ж як і вони, письменника, члена їхньої спілки, хай би «розіпнули» його, навчили, як «правильно» писати, кого критикувати, а кого — зась… То їхні внутрішні письменницькі проблеми, які більшості людей між тим, а особливо в час війни, і не цікаві, і не потрібні.
Краще би писали книжки!
Щось хоч трохи схоже як у Мирослава Дочинця чи Юрія Винничука. Не видавали, а ПИСАЛИ! Почуйте РІЗНИЦЮ! Бо тих, що видають – як приблудних собак на Лісковиці, а тих, що справді пишуть – вдень зі свічкою не знайдеш.
Відтоді минуло кілька буремних років. Чернігівських дочинців, на жаль, і в мікроскоп не видно, зате єсть почесні громадяни!
