Сьогодні – день спогадів, день пам’яті, день освідчення Людині, яка над усе любила цей світ, свою батьківщину і слово. Бог Їй дав не один талант, кожен з яких залишив слід у серці незліченної кількості людей, котрим він віддавав часточку своєї любові. І кожен може розповісти свою історію знайомства, дружби, спілкування, співпраці. У мене вона така…
Блакитнії очі. Усмішка незмінна.
Постава струнка. Благородні сивини…
Спливли на пам’ять рядки, складені свого часу до ювілею колеги по перу, за місцем роботи, по життю. Адже ж то правда, що більшу частину нашого життя ми проводимо на роботі. А в газеті «Буковина» з Володимиром Михайловським випало працювати чверть століття. Хоча й була знайома з цим вічно оптимістичним, блакитнооким чоловіком ще до того – в Чернівцях виходили тільки три газети, й журналісти добре знали одне одного і зустрічалися не тільки на заходах, які потрібно було висвітлити на шпальтах, а й в нечисленних тоді кав’ярнях на знаменитій Панській вулиці…
Ці віршовані рядки – малесенький штрих до його портрета. А якщо продовжити малювати цей образ? Тоді на «полотно» ляжуть не тільки колір і розріз очей, форма уст і стиль зачіски, а й «барви» характеру, адже ж поганий той художник, картина якого «не має душі»… До слова, рідко який митець не увіковічнює себе в автопортреті. А от журналіст на своєму віку описує не одну людську долю, залишаючись, як правило, «закритим»» для читача, хоча нерідко його біографія скидається на багатоактну п’єсу, в якій не бракує драматичних сцен.
Ось так і у Михайловського, на життєвій стежині якого було всього: і радість відкриттів, і біль втрат, і гіркота розчарувань, і «лаври» від успіхів. Він першим у краї, ще за радянських часів, 
коли звання не роздавалися так часто й легко, став «Заслуженим журналістом», а своєю подальшою творчістю тільки підтвердив, що це — не «липа», це справді заслужене визнання.
Та що там офіційні винагороди порівняно з людською любов’ю! Ще за життя Володимира Іларіоновича в його рідних Кадубівцях з’явилася вулиця Михайловського. Та вулиця неподалік церкви, школи, центрального майдану, де колись жили Ганна та Іларій Михайловські, де минало дитинство Іларіоновича. Через десятки років, у 2010-му він віддячив своїй малій батьківщині, встановивши в центрі села погруддя Шевченка, про що здавна мріяли його земляки. Таким чином, Володимир Іларіонович увіковічив себе в історії своєї маленької батьківщини. Хоча так пафосно й не говорив про це.
Зате кожного разу, коли приїжджав із чергового побачення зі своєю колискою, з земляками, не скупився на епітети й метафори, описуючи ту зустріч, ті рідні пейзажі й характери, які полюбив з малих літ. Він же не тільки в газетних матеріалах, у прозових своїх творах був красномовним, образним, «гіпнотичним» у своєму слові, а й у бесідах з людьми. Він володів тією надзвичайною магією, що притягувала до себе кожного. То справді талант від Бога. Тому й пишалися ним земляки. Пишалися і любили. Щоразу щиро раділи його новому успіхові, його новій «ластівці»-книзі. Навіть найменші школярі знали про нього. Бо вчителі місцевої школи мали за честь не тільки самим прочитати його нову поезію чи прозу, а й доносили його творчість до своїх учнів. Зрештою, Володимир Іларіонович сам вважав за свій обов’язок в першу чергу подарувати свої нові книги односельчанам і залюбки приставав на пропозицію провести презентацію новинки в рідній школі.
Випало побувати в Кадубовецькій школі, в районній бібліотеці, тільки тепер уже на вечорах пам’яті. Землякам було важливо почути слово від нас, його колег, з якими він творив «Буковину», зі шпальт якої зголошував свій біль, свою тривогу, свій крик душі про Батьківщину велику… Він особливо щиро й дуже емоційно переживав і Помаранчеву революцію (стояв і сам на Майдані в дощ і сніг, за що отримав відзнаку «Гвардія Революції»), і революцію Гідності, переймався долею героїв Небесної сотні…
Іларіонович (так майже фамільярно, але, вкладаючи особливу теплоту, ми його називали) відшукував кожне словечко до свого нарису чи кореспонденції, та не штамповане, не заяложене, а свіже, обрамлене власною мелодикою – так, що звучало воно, мов той солов’їний спів, з яким порівнюють нашу рідну українську мову. Щодо порівнянь, образного мислення – він був мастак. Навіть на редакційних нарадах іноді так оригінально аналізував доробок колег: «У когось хребет синій, а хтось іде собі поволеньки в борозенці…»… Що вже казати про матеріали, які вирізнялися з-поміж інших, виходячи за межі теорії журналістських жанрів. То була художня публіцистика чи публіцистична література…
Тому й не дивно, що він став письменником – книги, які побачили світ за його життя, – то і його своєрідний звіт журналістської праці, і глибока проза, й прониклива поезія, які народжувалися десь там, поза редакційними буднями, в невеликій кімнаті «чешки» чи в санаторії, а то й – у лікарняній палаті. Й таке було, коли готувався до складної операції й міркував, чи ще повернеться до свого дому, до родини, до редакційної сім’ї. Пригадую, як ми тоді переживали, і коли після операції прийшли привітати Іларіоновича з днем народження, що за паспортом 13 лютого, в глибині душі думали про те, про що, певно, думав передусім він 
сам: вітаємо його з подвійним днем народження. Перший шок затамували в душі, коли дружина Олена Іванівна попередила: «Ви говоріть до нього, а він вам відповідатиме… записками».
Ми довго звикали до того, що наш красномовний редактор, який умів так гарно, образно говорити не тільки на оказіях, де потрібно було когось привітати, а й не редакційних «летючках», планерках, втратив голос. Навіть придбали якусь звукопідсилюючу апаратуру, аби чути його мову: бачили ж, як він напружується, відчували, як страждає від того, що не може, як раніше, вголос висловлювати свою думку, прикрашаючи її мовними перлами. І якийсь час, зустрічаючись із листоношами в районних центрах і селах, на презентаціях власних книжок, Володимир Іларіонович просив когось із нас чи своїх друзів, побратимів по перу (а їх у нього було стільки, що не злічити) озвучити його думки, заздалегідь написані від руки на газетному папері…
Вже згодом усі призвичаїлись до його притишеного, гортанного голосу: в приміщенні, де він говорив, де виступав, затихали, причаєно вслухаючись у кожне його слово. То було нелегко і для нього, й для його співбесідників, котрі завше захоплювались його ораторським хистом. Але кожен розумів: операція позбавила його розкоші природного мовлення, та не забрала бажання до спілкування, головне – не загубила, а продовжила життя, ціну якому він збагнув, як, може, ніколи раніше. Хоча після втрати рідних людей боляче усвідомлював, яке воно коротке, яке складне, але… прекрасне.
Втім, навіть про драматичні сторінки власної біографії Іларіонович говорив без трагізму, без надриву, без стогону. Не подавав виду, що в нього діється на душі. Посміхався, жартував, говорив компліменти, хвалив матеріали та так, наче окрилював, втішав у сумну хвилину якось мудро, по-філософськи й мовби забирав собі частинку твого болю. А сам, знаємо, тамував біль на серцевих зарубках, що ними позначили удари долі особисті, родинні й негаразди глобальні, вкраїнські.
Часто з незмінною усмішкою заходячи в кабінети редакції вже як «вільний журналіст і письменник» (він захотів піти «на заслужений відпочинок», пропрацювавши, за вибором 
колективу, двадцять років на посаді редактора), наголошував, що ще має чимало роботи, ще треба багато встигнути. Щоправда, останнім часом здавалося, що усмішка його… сумна…
Ми знали і любили Володимира Іларіоновича передусім як свого колегу, друга, редактора. Але кожен з нас дуже пишався тим, що він такий відомий і шанований – перший на Буковині заслужений журналіст України, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, лауреат багатьох обласних премій і Всеукраїнської премії імені І.Франка, що він – у когорті українських письменників. І тішилися тим, що кожну його книгу з автографом автора мали у власній бібліотечці. Дякуючи за щедрий подарунок, читаючи дарчий підпис, захоплювалися оригінальністю думки. Й, може, у суєті творчого конвеєра не задумувалися над вагою його слів. І як це, певно, буває в кожного, тільки після того, як людини не стало, раптом по-особливому «розшифровуєш» певні епізоди життя, колись мовлені фрази, уже вбачаючи в них якісь натяки, символи, передчуття.
Ось чому так вразили мене слова, написані на останній прижиттєвій книзі Володимира Михайловського «Мелодія білого смутку»: «…На спомин про дні нашого творчого горіння в ім’я Життя, в ім’я газети «Буковина». Жаль тільки, що на цьому звабливому шляху є кінцева зупинка». Вразили, бо вкотре прочитала їх саме у день, коли проводжали Володимира Іларіоновича з редакції у вічне відрядження в білий морозний день з чорною печаллю. Адже образ «кінцевої зупинки», до якої рано чи пізно прибуде кожен, у цю мить здався його пророцтвом…
… Минуло сім років. Але наче вчора то було. І наче вчора відчинялися двері кабінету й до нього заходили «блакитнії очі, усмішка незмінна…». І ніби вчора з уст унікального Редактора звучало оте дорогоцінне: «Цілую ту ручку, яка писала цей матеріал». Вищої похвали за свою роботу я ніколи не чула…
Валентина Мацерук
світлини Олександра ТКАЧУКА, зроблені під час презентації
книги В.Михайловського «На зламі»
в редакції газети «Буковина», липень 2010 р.
