Життя людини спливає швидко, а пам’ять про неї має властивість якщо не розчинятися в часі, то обростати домислами та неправдою, наче рапаном – потонулі кораблі. Уже дванадцять років як помер відомий поет Леонід Талалай, проте неправда про нього навіть сьогодні продовжує плодитися і, що прикро, набувати документального характеру.
Не минуло й дев’яти днів з дня смерті поета, як в газетах з’явилися інтерв’ю з першими вкидами неправди. Її підхопили і вже увічнили в деяких антологіях, довідниках, спогадах, ігноруючи той факт, що ще живі його родичі та друзі, які можуть спростувати цю брехню.
За 38 років життя з Леонідом я добре знала його і розуміла навіть без слів. Тому (доки є свідки, які можуть підтвердити правдивість моїх спогадів) і написала книжку «Я вийшла заміж за поета». Вона видана 2014 р. коштом авторки у видавництві «Фенікс». У книзі йдеться тільки про те, що відбувалося за період нашого подружнього життя та дещо з дитинства і юності Леоніда. Проте накладу книжки у 150 примірників недостатньо, щоби люди знали правду про одного з найкращих ліриків України. Кілька років тому я відіслала мемуари з доповненнями у видавництво «Старий Лев» з пропозицією перевидати їх, але відповіді так і не дочекалася.
Час летить і нові небилиці продовжують з’являтися. Хочеться вірити, що ця публікація нарешті зупинить селевий потік неправди.
***
Отже для тих, хто укладає довідники і пише біографії, повідомляю, Леонід Талалай ніколи не працював кочегаром чи каменярем (той, хто на будівництві кладе цеглу, зветься муляром). Не був також ні провидцем, ні екстрасенсом, ні йогом (хіба йоги смалять цигарку за цигаркою і пригублюють чарчину?). Він не ходив босим по розпечених жаринах і битому склу. Не був особисто знайомим з тібетським Далай Ламою, як пише Т. Винник (цікаво, де і коли він міг з ним заприятелювати, сидячи безвилазно на острові Водників?..). Молодша сестра Леоніда Лідія Миколаївна, її дочка і онучка, які жили до початку гібридної російської війни в Горлівці, влітку 2014 року змушені були шукати притулку деінде, бо за їхнім будинком у дворі дитячого садка російські окупанти встановили гармати і гатили навмання, звинувачуючи в своїх гріхах ЗСУ.
Сестра Леоніда жива. І вона може спростувати неправдиву інформацію про своїх батьків, яку розповсюджує в своїх інтерв’ю Т. Винник, а саме: батько Леоніда Микола Михайлович Талалай ніколи «ворогом народу» не був і його не розстрілювали та ще й аж чотири рази. На початку війни (восени 1941 р.) він потрапив у полон, але його визволили. Хоч Микола Михайлович був поранений і його нога стала коротшою на кілька сантиметрів, він дійшов до Берліна. Служив кухарем у військовій трофейній частині, яка на кшталт сьогоднішньої російської армії, визволяючи Європу, грабувала все, що могла, і ешелонами вивозила до Москви. Мати Марія Миколаївна була білявкою, а не шатенкою, мала чотирикласну освіту, працювала провідницею на електричці «Ізюм – Шебелинка» і ніхто ні в яку консерваторію її ніколи не запрошував.
***
2016 р. в одному з найкращих і найпопулярніших видавництв України «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» вийшла «Антологія української поезії ХХ ст..», де, на превеликий жаль, надруковані неправдиві дати та факти з життя Л. Талалая. Не знаю, де бралася інформація, але… По-перше, коли вийшла перша збірка Леоніда «Журавлиний леміш» він жив у Горлівці, а не в Донецьку. По-друге, Талалай ні 1967 р., ні раніше, ні пізніше – ніколи не керував Горлівським літоб’єднанням: 1967 р. він навчався і жив у Москві. Горлівське літоб’єднання завжди очолював Володимир Демідов. 1971 р. Леонід не закінчував Літінституту. І взагалі він його не закінчував, а лише провчився рік і перейшов на Вищі літературні курси (документи зберігаються в архіві Інституту рукописів при Національній бібліотеці ім. Вернадського). На Донбас повернувся 1969 р. У серпні 1970 р. ми одружились і переїхали жити в Донецьк, куди його запросили керувати молодіжною літературною студію. До Києва ми переїхали не 1976 р., а в червні 1977 р. Збірка «Крилом по землі» – це самвидав (наклад її 100 примірників). Збірку я видала 1996 р. як особистий подарунок чоловікові до його 55-го паспортного ювілею (справжня дата його народження 11 листопада 1940 р.). Усі ці вірші увійшли до книжки «Потік води живої», яка вийшла у видавництві «Український письменник» через десять років після книжки «Така пора» (1989).
***
Книжку мемуарів «З пам’яті дзеркала» відомого і всіма шанованого письменника, літературознавця, критика і громадського діяча Михайла Слабошпицького, яка вийшла 2019 р. у видавництві «Ярославів Вал», розкупили миттєво. У ній йдеться про багатьох відомих письменників, в тому числі і про Л. Талалая.
Пан Михайло не був близько знайомий з Леонідом. Тому, думаю, він і написав про нього багато чого такого, що не відповідає дійсності і з чим я не можу погодитися. Мемуари – це не художній твір, де можна ігнорувати правду, плутати факти, оприлюднювати припущення, жонглювати датами… Це документальна річ. Цією інформацією уже послуговуються і послуговуватимуться науковці, викладачі університетів, вчителі, студенти, і ця неправда поширюватиметься й далі.
М. Слабошпицький пише, що познайомився з Л. Талалаєм, коли той переїхав до Києва, і що на той час у нього було дві тоненькі збірочки. Ні. У Леоніда було вже чотири збірки: 
«Журавлиний леміш» (1967), «Вітрила тривог» (1969), «Осінні гнізда» (1971) та «Не зупиняйся, мить!» (1974). А також книжка «Осенние гнёзда» (1975), перекладена російською.
Далі. Критик підозрює Талалая в лінощах, бо вираховує, що між виходом збірки «Не зупиняйся, мить!» (1974 р.) і «Допоки твій час» (1979 р.) розрив аж у п’ять років. Але він забув, у які часи писалися ці книжки. Та ще й на Донбасі, де кожний український поет мав десяток офіційно закріплених за ним кадебістів і зграю стукачів. Режим недремно пильнував за кожним талановитим поетом, а Талалай після навчання в Москві ще й тримався надто зухвало. Під сукном у видавництві «Донбас» уже не один рік лежала його книжка, чекаючи спеціального дозволу. За порадою свого редактора Петра Бондарчука Талалай написав скаргу в столичний видавничий комітет. Але це не допомогло. Тоді Леонід наполіг на відкритому обговоренні недоліків збірки. Члени редколегії, позичивши у Сірка очі, блудили словами, викручувались… Тоді встав Петро Бондарчук і сказав, що книжка Талалая чудова, і на знак протесту написав заяву на звільнення. Але в ті часи така поведінка жорстоко каралася. Для Бондарчука цей виклик системі закінчився не тільки багатолітнім безробіттям, а й забороною друкуватися. Тому книжка «Допоки твій час» вийшла тільки через п’ять років. І не у видавництві «Донбас», а у видавництві «Молодь» після того, як нам вдалося втекти з Донецька, обмінявши новеньку квартиру на одну кімнату в столичній комуналці. І то, думаю, нам дозволили це зробити тільки тому, що це була комуналка, де ми були під цілодобовим наглядом.
Дивно також, що М. Слабошпицький піддає сумніву справедливість оцінювання таланту Талалая відомим літературним критиком Леонідом Новиченком, який доброзичливо відгукнувся на перші його збірки. На його думку, Новиченко похвалив їх тільки тому, що почув про опромінення Леоніда в армії. А як тоді щодо оцінки таланту Л. Талалая відомим на весь СРСР поетом Олександром Мєжировим, виставленої ним ще 15.07.1970 р.: «Только для того и существует Литературный институт и его Высшие литературные курсы, чтобы раз в столько-то лет в аудиторию входил такой поэт как Леонид Талалай, оправдывая своим приходом зыбкую идею учить людей поэзии…»? Та й пізніше творчість Л. Талалая високо оцінювалася Володимиром Моренцем, Миколою Ільницьким, Миколою Рябчуком, Анатолієм Макаровим, Іваном Дзюбою, Володимиром Базилевським, Іваном Прокоф’євим та ін..
Неприємно дивує і те, в якому тоні написані ці спогади. М. Слабошпицький не без іронії дорікає поетові за спосіб заробляти гроші виступами: «…читав свою лірику. І душу одводив, і заробіток мав… Та ще й вечорами часто добра чарка жде… Райське то було життя!». А як він ще міг їх заробляти? Піти в муляри, сторожі чи кочегари? І хіба він один такий «заробітчанин» був? Навіть Вінграновський їх заробляв у такий спосіб. Ось з листа Миколи Степановича: «…Був Толя Кичинський. Я йому сказав, що ти, я і він поїдемо в липні з Людою (дружина Кичинського – Р.Х.) на десять днів на Херсонщину повиступаємо, а потім, у серпні, на Дон. І Толя з нами. Четверо…». А далі критик переходить на сарказм: «…умудрявся навиступати на путівки до Будинків творчості в Дубултах (Латвія) і в Пєрєдєлкіно (Підмосков’я)…» , де нібито «писав вірші, сидячи по пів року». Проте Леонід ніколи в житті там не був. В Ірпіні, в Гаграх, в Піцунді – так. А після того, як ми 1987 р. на гроші за книжку «Наодинці зі світом» придбали дачу – маленьку хатку на острові Водників (який – знову ж таки! – хто як хоче, так і називає: то Рибальським, то Жуковим), – Леонід тільки раз, коли у нас знайшлася донька і йому ніде було працювати (до нас на підмогу приїхала моя мама і оселилася в його кабінеті, а на дачі через холод працювати було неможливо), поїхав у Піцунду.
«Творчій звіт Талалая», про який говорить критик – це той творчій вечір в Будинку вчителя 20 березня 1987 р.? До речі, їх було всього два за 38 років (другий – в січні 2002 р. і теж у Будинку вчителя) – чи не замало для поета-нарциса, як Талалая означив М. Слабошпицький? Запевняю, що Леонід ні до яких «чабанів» і «риболовів» ні перед цим «творчим звітом», ні в будь-який інший час не їздив: які мандри, коли – Чорнобиль?
На мою думку, літературознавцю такого рангу, як М. Слабошпицький, дорікати поетові зароблянням грошей виступами все одно, що дорікати солов’ю тим, що він замість того, щоби, як дятел, видовбувати собі жирний харч з-під кори, все співає і співає. До того ж, хто не знає, що Муза ревнива і мстива – згадаймо творчу долю деяких поетів, які пішли заробляти гроші в бізнес, у політику… У своєму вірші «Обранці Музи», присвяченого, до речі, М. Слабошпицькому, Талалай пише «…Усі поети – тільки з пекла, / не знаю вихідців із раю, / де ситі вівці, смирні леви, / і ватні вуха у луни / не чують, як рубають древо / на дрова слуги Сатани». Його Муза, як замучена дружина, чекає на свого поета, згадуючи інших ліриків: Миколу Зерова, «поета світлого в труні, що цілував їй ніжно руки», і Володимира Сосюру, і тих, хто як «сороки вибились в орли». Вона ж чекає і все прощає п’яному і нещасному поетові, «бо що її сухі слова / без іскри Божої піїта».
Не розумію чому і навіщо М. Слабошпицький порівнює Л. Талалая з М. Вінграновським? Вони зовсім різні поети як за темпераментом, так і за стилістикою. Вірші Вінграновського це – феєрверк емоцій, не прогнозований і несподіваний. Вірші ж Талалая глибинно роздумливі, вони – дорогоцінний сплав думки з непомітною на перший взір, але глибокою емоцією, з ненав’язливим сяйвом його душі й невидимою, але відчутною підводною течією чогось більшого, ніж зримий текст. Плюс точні і художньо інформативні деталі. І хоч «регістри» у них різні, а «словесна партитура» Талалая на думку М. Слабошпицького скромніша і він не має такої «поетичної дикції» і «довженківського пафосу», як Вінграновський, і не вправляється як Вінграновський у творенні неологізмів, але… Але все геніальне криється в простому. Не послуговуючись «каскадом метафор» та іншим, Талалай як ніхто інший вміє «скупою метафорою» і отим «буденним», «позірно прозаїчним» за висловом В. Базилевського словом, дрібною, непримітною деталлю… сколихнути в чужій душі щось таке велике, що й назви не має. Для прикладу візьму найкоротший вірш: «На городі для синочків насіяла огірочків» – далі вже й не хочеться читати: банально. Але читаєш: «Та на перші огірочки не приїхали синочки. Не приїхали синки і на другі огірки. Не приїхали рідненькі і на треті солоненькі. А приїхали печальні на гіркі на поминальні». Горло в судомах. Тебе накриває цунамі емоцій. І це при такій «економії» слів!
Недоречно М. Слабошпицький порівнює Л. Талалая і з «поетом-мисливцем, гедоністом і нарцисом» Олегом Орачем, який (смішно навіть писати ці слова) «заробляв полюванням». Ну, одного разу подався в Сибір. Ну, привіз одну шкурку рисі і дві соболя. Одну шкурку подарував мені, а жень-шень – Талалаю. Чи й не заробіток, якщо порахувати його витрати на ці мисливські мандри…
Талалай, по-перше, не зміг би застрелити тварину навіть заради грошей. Кажу про це, бо бачила, з яким жалем він дивився на хутро соболя, спійманого Олегом. По-друге, він ніколи не був ні нарцисом, ні, як написав В. Базилевський в книжці «Інстинкт істини» (2024), амбітним автором. Хіба нарциси усамітнюються? Нарцис – як манекен у вітрині. Він любить і потребує цілодобової уваги до себе. Його «Я» надокучливо, мов дівка на Окружній, виставляє напоказ свою ніжку перед всіма, хто не йде повз неї. За Талалаєм такого не помічала. З його листа до мене: «І дійсно, що я тобі? Для чого? Сумний, втомлений і зовсім не вродливий. Проклинає світ, ходить сновидою. Для чого тобі такий тип…». Нарцис і з такою самооцінкою?
Талалай не прикидався ні «трохи сумовитим», ні «бідарем», як пише М. Слабошпицький. Принаймні до нашого розлучення. Навіть тоді, коли розвалився СРСР й усі наші гроші «по-братньому» привласнила Росія і ми не могли собі дозволити купити дитині банан, Леонід гідно тримався. Він завжди був скромним і невибагливим у всьому. Вів аскетичний спосіб життя. Умів обходитися малим і бути щасливим: його словами – він «був на світі найбіднішим, і цілим світом володів». За час нашого подружнього життя гроші ні в кого не просив і не позичав. А зароблені на виступах і отримані за нові збірки, витрачав тільки на придбання книжок і на можливість усамітнитися, щоби писати вірші. Якось мені пощастило купити йому модні імпортні черевики, то він тиждень дорікав мені за марнотратство, бо «на ці гроші можна було накупити стільки чудових книжок!».
Дивує і те, що такий талановитий критик як М. Слабошпицький чомусь процитував більшість віршів з перших, а не з останніх збірок, і проігнорував, на мою думку, одну з найсильніших книжок Талалая «Потік води живої» (1999). Жодного слова від нього про такі поетичні шедеври як «Все меншає і меншає тепла», «Дорога світиться моя», «Крилом по землі», «Вечір», «А там, за нами, сніг», «Люстро», «Білий світ у мерехтінні», «Тихим надвечір’ям…», «Я вивітрений часом», «Полин» і ще, і ще, і ще… Проте він усе ж таки погоджується з характеристикою В. Базилевського про Талалая як особливого лірика і цитує зі збірки «Неурахований час» (2006 р.) деякі вірші, недоречно зазначивши, що вона «бідненько видана». До речі, вона мала вийти дуже ошатною і навіть з ілюстраціями, бо на її видання Олександр Мороз дав щедрі гроші (хоч Талалай і не просив). Але «нарцис» Талалай великодушно віддав її частину мені з тим, щоб спочатку я видала свою першу книжку новел і оповідок «Триколірна Дуся», а потім – він. Та поки Леонід доопрацьовував і упорядковував збірку, стрімка інфляція за пів року таку можливість знищила. Видавництво «Український письменник» тим часом теж переглянуло розцінки… Тому й «бідненько», хоч до виходу збірки долучився як спонсор ще й друг юності Леоніда.
Але під скромним вбранням цієї книжки – велика душа Поета і справжня поезія. Думаю, що М. Слабошпицький написав про Талалая в такому неприязному тоні з якихось особистих причин, які мені невідомі. Можливо, приводом для цього став той інцидент, що трапився незадовго до смерті Талалая з недобросовісно виконаним редагуванням двох книжок, які мали видаватися у видавництві «Ярославів Вал». Я чудово розумію пана Михайла, бо так само недобросовісно вчинили і з книжкою самого Леоніда «Вибране» у серії «Бібліотека Шевченківського комітету», і з моєю мемуарною книжкою (вона вийшла з купою прикрих помилок, які довелося виправляти в кожному примірнику вручну). Так, це обурливо. Так, це неподобство. Проте треба все ж таки зважати на непросту ситуацію, в якій опинився поет, і не робити з нього негідника на сімдесят років назад і на вічність вперед. До того ж Леонід пояснив, чому гроші взяв, а роботу виконав неякісно: бо в нього не було часу, а гроші «дуже були потрібні». Після нашого розлучення вони йому завжди були «дуже потрібні», хоч він отримував і пенсію, і президентську стипендію, і премії, але не встигав їх навіть порахувати, як вони зникали.
Влаштовуватися поетові рідкісного таланту на якусь роботу та ще й у 70 років? Але його робота – писати вірші. І він виконував її бездоганно. Не його провина в тому, що в Україні 
сталася духовна інфляція, спричинена владою п’ятої колони, і його труд раптом знецінився. Тому особливо прикро, що відомий український літературознавець, судячи з оприлюдненого спогаду, не проти того, щоб такому поетові, як Талалай, одягнули на шию «робочий хомут».
***
«В ніч з 18 на 19 червня поета не стало. Він шукав смерті, як визволення від болю» – написав В. Базилевський. І це правда. Минуло чотири роки і на ювілейному вечорі пам’яті Л. Талалая 2016 р. в Національному музеї літератури П. Мовчан у своїй промові раптом звинуватив у смерті поета – не більше й не менше – державу. Хоч і він, і Любов Голота (і не тільки вони) до дрібниць, як ніхто інший, знали причину трагедії, яка сталася з Леонідом, бо вона не один тиждень розгорталася у них на очах. І ось, що говорив П. Мовчан одразу після кончини Леоніда в інтерв’ю «Газеті по-українськи» за 22 червеня 2012 р.: «…попрощався з багатьма людьми. А наступного дня його прибило лядою у погребі. Останні місяці він писав песимістичні вірші й кілька разів намагався покінчити життя самогубством».
Усе правда, крім погреба. Але Л. Голота підтвердила його слова: сказала, що Леонід спускався в льох, у нього стався сердечний напад і ляда упала йому на голову. Проте льоху у нас ніколи не було і не могло бути: дача стоїть в 40 метрах від Дніпра і в трьох метрах від озера. Криницю можна було викопати, а от льоху – ні. Коли ми чекали на дитину, Леонід найняв хлопців і вони добудували бельетаж: простору світлу кімнату з вікном на озеро і Дніпро, і дуже крутими та незручними, майже прямовисними сходами, які завершувались важкою лядою, призначеною для захисту бібліотеки від крадіїв узимку. Коли Леонід повертався на зимівлю до Києва, на дачі залишалися вудки зі спінінгами, бібліотека, словники, блокноти, рукописи та ін… До речі, на цих сходах багато хто набив собі гуль і синців, а Ігор Римарук оступився і зламав руку. Весною ця ляда надійно кріпилася до стіни і опускалась виключно з настанням морозів. Влітку, коли на дачу приїздить багато гостей, вона не могла сама по собі впасти. Ляда – не причина смерті. Наслідок.
Друга її неправда в інтерв’ю – буцімто, як і заповідав поет, його прах розвіяли над луками Жукового острова, який з’єднувався з нашим островом Водників дамбою. Проте, ні прах поета, ні його частину ніхто ніде не розвіював, а поховали на одному з колумбаріїв Байкового цвинтаря.
Інші письменники, чиї імена чомусь не названо, оприлюднили для загалу (знову ж таки не без особистих фантазій) не тільки конфіденційну інформацію, що неприпустимо, а й неправдиві факти з життя і смерті Леоніда. Так, скажімо, «товариш покійного», інкоґніто розповідає про якусь «п’ятирічну кризу Леоніда з першою дружиною», яка, мовляв, і привела поета до інтимних стосунків з іншою молодою жінкою. Якщо ця «криза», на його думку, була, то чому перша дружина про це навіть не здогадувалась? Чому аж до виявлення його зради вона чула від нього: «Як я тебе люблю»? Доказом того, що товариш-інкоґніто фантазує, є чернетка вірша, який Леонід написав і, думаю, навмисно поклав в один із словників, яким я інколи послуговувалась. І зробив він це уже будучи в обіймах жінки, молодшої, за словами інтерв’юера, «на сорок років».
До речі, цьому «товаришу» треба було б поновити знання з арифметики, бо якщо від цифри 1984 (рік народження Т.В.) відняти цифру 1940 (дійсний рік народження Л.Т.), цифра буде зовсім інша, ніж та, яку він оприлюднив. Щоб ніхто не подумав, що я керуюсь емоціями, а не фактами, пропоную до уваги цей вірш, де рукою Талалая написано, що ріднішої за першу дружину у нього нікого немає, але він кохає ще й іншу, молоду. І це розриває йому серце.
Провини Леоніда в тому, що він закохався, я не бачу. Це природно як для молодих, так і для людей похилого віку, тим більше для поетів. Шевченко теж закохувався у молоденьких дівчат, але, слава Богу, вони не наважилися скористатися його славою і вкоротити йому життя. Дотепники, які не без задоволення встромляли жало насмішок в серце Талалаю, думаю, елементарно заздрили, не в спромозі пробачити йому, котрий, перебуваючи на восьмому десятку життя, фактично – на краю безодні з ім’ям Вічність, вдався до такого відчайдушного і безстрашного вчинку, як спроба спіймати – хай і за хвіст – жар-птицю ілюзії.
***
У книжці «На межі світла і пітьми» (Видавництво Ліра – К, 2024) Михайло Сидоржевський написав, що він «приїхав разом з Любов’ю Голотою на талалаєву дачу… одразу після дзвінка покійного Віктора Баранова». Але ж ми приїхали втрьох! «Леонід лежав горілиць на доріжці біля вхідних дверей до дачі… За якихось кілька кроків від драбини на горище, і від тієї важенної ляди, яка, ймовірно, стала причиною смерті». Дивно і те, що він міг забути, той страшний момент, коли кинувся мені допомагати перетягувати в тінь тіло Леоніда, що мертвими очима все ще дивилося в небо. І я закрила чоловікові очі.
***
Дякую Євгенові Барану за правдиве слово про цю трагедію: «Ми втратили одну з найчесніших душ, яка терпіла довго і не змогла витримати фальші і внутрішньої образи… Для поетів немає нещасних випадків. Для поетів завжди знаходиться свій Дантес. Названий, неназваний» (УЛГ № 13, 29.06.2012).
***
Володимир Базилевський в останні роки життя Л. Талалая мав (хай і в телефонному режимі) дуже тісний контакт з ним. Він коротко, але чітко написав правду: «В ніч з 18 на 19 червня поета не стало. Він шукав смерті, як визволення від болю». Але думаю, ми ще побачимо його щоденникові записи про причини цього болю. Талалай читав йому всі свої останні вірші, звіряв душу в своїх радощах і бідах.
Проте хочу заперечити деякі припущення В. Базилевського, скажімо, щодо «наркомівської стопки», під впливом якої Талалай ніби міг писати вірші. Ні, якраз навпаки: Леонід перед тим, як сідати працювати, приймав холодний душ або пірнав у озеро, мив підлогу, їв лише одне варене яйце або шматочок хліба з салом, заварював міцний чай і поринав у свої поетичні думки. Коли працював, мав бути тверезим і голодним. І головна умова – тиша: щоб ніхто не заважав, навіть муха не дзижчала. А тоді вже, після третьої години дня – чарка, щоб зняти напругу і відсторонитися від думок, які могли мордувати його й до ранку. Принаймні так було до 2007 р.
Також маю спростувати і хибну думку В. Базилевського, що Талалай був дуже амбітним. Якщо так, то у чому проявлялась його амбітність? Це правда – він сумлінно ставився до написання своїх віршів. Але цю рису характеру я назвала би радше перфекціонізмом, а не амбітністю, в якій закладено багато негативних ознак. Леонід не прагнув за будь-яку ціну покращити своє становище і досягти за рахунок інших найвищих щаблів успіху. Ніколи не використовував «лікті» і не випрошував премій, стипендій, посад. Не прагнув придбати дачу в Конча-Заспі. Не видавав щороку своїх книжок. Не мав жодної збірки зі шкіряною 
палітуркою і золотим тисненням. Не мріяв про владу (той випадок, коли він балотувався на голову НСПУ трапився, думаю, з примусу, бо який з лірика керівник, якщо він не міг вистояти в черзі по хліб навіть чотирьох покупців?).
Вважаю також помилковою думку В. Базилевського про стосунки Талалая з Вінграновським: «Вінграновський – єдиний, чию владу визнавав» Леонід. Те, що Талалай у вірші нарік Вінграновського владикою (але ж – владикою степу!), не свідчить про їхні стосунки на зразок Дон Кіхот – Санчо Панса. У дружбі вони були рівноправними. З самого початку їхнього знайомства Талалай твердо дав зрозуміти відомому в Україні поетові, що і він, хоч і провінціал, але гідний поваги до себе, і ні за ким не носитиме валізу. Про це я написала в книжці «Я вийшла заміж за поета». Є в книжці і деякі листи Вінграновського до Леоніда, що підтверджують не тільки рівноправ’я між друзями, а й важливість присутності Леоніда в житті Миколи Степановича. Усі листи зберігаються в архівах: в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України, в Національному музеї літератури України та в архіві Інституту рукопису при Національній бібліотеці ім. Вернадського. Про їхні стосунки можна прочитати й у спогадах Л. Талалая про Миколу Степановича, що посмертно були опубліковані в газеті «Слово Просвіти» (№ 45 за 8 – 14 листопада та № 46 за 15 – 21 листопада 2012 р.)
В. Базилевський припускає, що Талалай ревнував Вінграновсього до інших письменників. Такі ревнощі Леоніду були не властиві. Але я здогадуюсь, на підставі чого з’явилося таке припущення. Очевидно, Базилевський має на увазі ситуацію, яка виникла після прочитання обома друзями рукопису молодого письменника з провінції, – тоді їхні думки виявилися радикально протилежними. Талалай критикував твір не через ревнощі. Коли він вийшов у видавництві, то виявилося, що не тільки Талалай був невисокої думки про нього.
Це правда: Леонід не терпів неточностей і фальші. Якщо ж він і критикував чиїсь вірші, то завжди аргументовано. Ревнощі тут ні до чого. Твори письменників він оцінював так, як оцінює багато хто з нас, не цураючись принципу «подобається / не подобається». Не секрет, що він не сприймав верлібрів, як, між іншим і ронделів – це не його парафія. Але ж, будьмо чесними, не тільки один Талалай їх не сприймав. Верлібр, на його думку – «свійська гуска, яка спроможна злітати, але не вище паркану» («Роздуми про поезію» – «Літературна Україна» № 44 за 15.11.2012 р.). Є багато письменників і читачів, які й досі їх не сприймають. Хіба можна засуджувати тунця за те, що його стихія море, а не річка? У літературі, як і в мистецтві загалом, є твори і є автори, які близькі тобі за духом, філософією, манерою подачі, стилістикою, темпераментом… і є чужі. Хтось любить натуральну мінеральну воду «Миргородська», а хтось – штучну кока-колу. Ніякого лукавства тут немає.
Свідком того, що Талалай в обличчя людині говорив одне, а за спиною інше, я ніколи не була. Коли до нього звертався хтось із аматорів, Леонід завжди перед тим, як вказати на огріхи, намагався знайти в його текстах щось гідне похвали, щоб, як він казав, не налякати, а стимулювати бажання працювати далі, удосконалюючи написане. Він був стриманим у своїх оцінках щодо вчинків чи таланту інших людей навіть у розмові зі мною. Якщо мова йшла про вчинки, то він вважав, що спочатку треба знати все, що спричинило їх, а вже потім судити. Він усім все прощав, інколи таке, що я не пробачила б ніколи. Простив навіть другові юності доноси в КДБ. Простив і тим, хто словами В. Базилевського «підштовхував його до катастрофи»… («Спробуймо повірити, що вони не відали, що творили»).
Не поділяю думку В. Базилевського, що в статтях Талалая було «мало стриманого захвату з приводу чужої удачі». Статті про творчість того ж Миколи Вінграновського, Миколи Руденка, Дмитра Іванова, Бориса Олійника та ін. – документальне спростування цього твердження (Л. Талалай. Коли заговорить душа. – Київ: Українська бібліотека ім. І. Багряного, 2016. – № 2. – 192 с.). Усі поети, про яких він писав, казали, що жоден критик так точно і глибоко не зміг схарактеризувати їхній доробок, як це зробив Леонід. Він цінував поетичний талант і своїх земляків: Анатолія Перерви, Наталки Матюх, В’ячеслава Романовського… І талантом інших сучасників та молодих авторів він захоплювався, скажімо, високо оцінював творчість Ігоря Римарука, Василя Герасим’юка, Івана Малковича, Наталки Білоцерківець, Василя Осадчого, Анни Багряної та ін… Я чудово пам’ятаю, як він в один з четвергів, приїхавши до Києва з острова, щоби переодягнутися в чисте і забрати харчі на наступний тиждень, за вечерею в бесіді з Вами, Володимире Олександровичу, із щирим захватом цитував вірші Анатолія Кичинського, книжка якого подавалася на Шевченківську премію. І Талалай казав Вам, тодішньому члену журі Шевкому, що цей поет, як ніхто інший, заслуговує на високу відзнаку.
Про неточності самого Талалая, які здивували В. Базилевського і не тільки його (йдеться про «петрові батоги» очей Вінграновського), Леонід пояснив своє бачення так: “Скажу відверто, я про це ніколи не задумувався. Очі у В. були і не синіми, і не голубими, і я не дальтонік, щоб цього не помітити. Очі в нього були золотисті, соняшникові. У згаданому вірші я зафіксував конкретний епізод, щасливу мить, яка й сьогодні стоїть перед моїми очима. Але як з’явилися «петрові батоги»? Річ у тім, що берег Дону, де ми поставили свій намет, був ніби засіяний ними… Запеклим рибалкою В. не був. Навіть коли риба добре клювала, він міг висидіти з вудкою годину-півтори. І все. Потім лягав на прибережну траву, про щось думав, інколи із записником у руці, а найчастіше просто лежав і спостерігав, коли і як розкриваються квіти, які сідають на них комахи, коли зі своєї нірки виповзає вуж ліниво грітися на осонні. Після кількох днів такого спостереження за вечірньою зорею, усміхаючись всім обличчям, Микола врочисто заявив:
– Завтра, Льонько, я, не дивлячись на годинник, з точністю до десяти хвилин скажу тобі котра година. Б’ємося об заклад. На пляшку.
– Це ж звідки у тебе з’явилася така інтуїція і така самовпевненість? – відказав я, зі смутком споглядаючи, як на заході вечірнє сонце ховається за хмару.
– Це не в мене інтуїція, а в квітів.
– У такому випадку ти ризикуєш програти і ймовірніше, що не я, а ти будеш виставляти мені пляшку.
– Природа не помиляється, – прорік Микола, – і пляшка за тобою.
Уже вранці погода почала псуватися. Дощу не було, але хмари скупчувалися, густішали і закривали собою все небо. В., просидівши з вудкою свою годину, влігся на березі і розпочав свій експеримент, а я єхидно всміхаючись, зиркав на нього в очікуванні результатів. Минула година, друга. Микола мовчить. Нарешті не витримує і запитує мене:
– Льонько, котра година?
–Уже, Колю, одинадцята, але ж це ти мені маєш говорити.
–Льонько, ти гад! Що ти зробив з природою? Петрів батіг уже мав би закрити свої очі. А він дивиться. У нього безсоння. Розумієш? Це ти, гад, чаклуєш?
– Та ні, Колю, це природа чаклує. Ти ж їх спостерігав, коли було сонце, спекотно. А сьогодні хмари і скоро буде дощ. От вони його й виглядають.
Здивовано усміхаючись, він дивився на мене, і в його очах синіли «петрові батоги», які він ніби всотав за години спостережень.”
***
Дата народження і дата смерті у Талалая теж неправдиві. Як я вже зазначала вище, Леонід насправді народився у 1940 році, але через те, що він немовлям ледь не помер, а потім (як під час війни так і після неї) недоїдав і ріс слабеньким та хворобливим, батьки, відновлюючи документи, змінили дату його народження, щоб устиг до армії набратися сили. І хоч удова в своїх спогадах (УЛГ № 24 30.11.2012 ; № 25 14.12.2012) та інтерв’ю розповідає, що у Талалая ніколи не було друзів крім неї, він вісімнадцятого червня 2012 р. близько 22 години ночі попрощався з В. Базилевським, Д. Івановим та Л. Голотою. і, перед тим, як піти, не вимкнув світло (хоч в одному зі своїх віршів і обіцяв), а в усіх кімнатах увімкнув його.
Раїса Харитонова
