З-поміж кращих трубачів України його вважають метром. Сьогодні, у цю осінню листопадову днину, він народився. Те трапилося, каже, дуже давно… Літа справді «на осінь повернули»… Але музика не старіє! Олександр Сальников мешкає в старій частині Чернівців, в одному з ошатних двориків. Там і досі чи не щодня звучить труба. Її срібний голос чути іноді притлумлено, а часом – ніби їй немає ані меж, ані кордонів…
… Власне, завдяки випадку Олександр Сальников, простий інтернатівський хлопець, дитя вулиці, потрапив якось у чернівецький парк ім. Калініна, де музиканти грали на танцях… І там зіграв на своїй трубі. Та так зіграв, що оторопіли двоє тогочасних «зубрів». Один іншого спитав: хто це?! Тими двома були уславлені люди естрадного ансамблю «Буковина» Василь Шестопалов та Леонід Колдобін. І був то далекий 1968 рік…
Олександр Сальников запевняє, що ці двоє, власне, першими до Чернівців естраду й завезли. Один був з Миколаєва, інший – з Риги. Обидва — давно покійні. Але тоді вони взяли його, самоука, поміж професіоналів. Більше того, поставилися як до рівного, бо цінували талант, перед яким без заздрощів схилялися, не боячись за власну корону.
Тепер такого треба пошукати, каже Сальников. Може, тому, уже сам укритий сивинами, вже заслужений артист України, через стільки літ схиляється перед цими людьми і пам’ятатиме їх до віку.
– Талантів тоді було, – піднімає руки вгору Олександр Сальников, – хоч греблю гати. Може, через те, що не було стільки барів і ресторанів, за пивом треба було у черзі стояти. Що мали робити? Ото й співали, грали музику, займалися спортом. А було би пива вдосталь — все могло би скластися інакше. Пригадую, в тому ансамблі «Буковина» – брати Коки – Михайло, Ілюша, Льоша, а Марик Кушнір – потрясаючий барабанщик, а Ігор Мельничук, Михайло Євчук… Це – доля! Доля, що мене почули, запросили. А на гастролях якось почув мою трубу Валерій Ковтун, народний артист Росії, зірка, а тоді просто акордеоніст. Запросив на Кавказ, до міста Орджонікідзе. У них там був ансамбль «Джигіти». Це вже 1972 рік… Поїхав. Попрацював півтора роки і приїхав до Чернівців у відпустку. А то якраз почала квітнути «Червона рута» на чолі з Анатолієм Євдокименком. У ресторані «Буковина» святкували іменини якогось із їхніх музик. Запросили і мене. І там Анатолій мені каже: я – адміністратор, у мене з головою клопотів, мені би тебе з твоєю трубою… «Джигіти», напевно – добре, але «Рута» – ближча. Я подумав – і повернувся.
– Це який рік і хто герої?
– Це вже 1974-й. В «Руті» незрівнянна Софія Ротару, Марик Кушнір, гарна пара із Закарпаття – Валерій і Георгіна Ляхови (гітарист і співачка), Юрій Рокшанський. Основа пісень – Івасюкові. Десь тим часом у Путилі знімаємо фільм «Пісня буде поміж нас». Це тепер Івасюкові пісні визнані й популярні, а тоді вони були аматорські.
– Яким пам’ятаєш Івасюка?
– Хлопець, що пише музику. А хто тоді не писав?! Я не був йому другом та й не придивлявся тоді аж так до нього. Ми всі тоді були талановиті, принаймні потаємно кожен про себе саме так і думав. Івасюк був тоді лише одним із нас. Але перше, що особисто мені спадає на гадку, так це його природність, приємність і особливо – комунікабельність… З «Рутою» об’їхали мало не весь СРСР, багато бували за кордоном. А що до соцкраїн, то по два-три рази на рік їздили.
– Добре заробляли?
– Щодо заробітку, то виглядало двояко. Мали ставку – 18 рублів за концерт. Щомісяця давали 50 концертів і більше. Сума хороша на той час. Не бідно. Але ні-ні та й починала раптом точити самолюбство якась «буржуазна» гусінь порівняння. Що ж виходить? Квиток на наш концерт коштує 3 рублі. Зала – 800 місць. Ті 800 чоловік прийшли подивитися на нас десятьох. Нам по 18 рублів, а де решта?!
– Ви вже тоді замислювались?
– Звичайно. Те трохи пригнічувало, але, проте, й жалітись було гріх.
– Бо мистецтво належало народові?
– Ну та ж… Хоча разом з тим я тоді не знав точно, скільки у мене в кишені грошей – 400 чи 600 рублів. Гарно, як на той час, правда? Але що з того толку, коли я, як і всі, стояв у черзі за ковбасою по 2 рублі?!
– Ти згадав уже також покійного Анатолія Євдокименка, чоловіка Софії Ротару. Багатьох і музикознавців, і обивателів дивує, можливо, не стільки їх творчий союз, скільки союз міжнаціональний і життєвий. За стільки років, особливо на тих московських естрадних рифах поміж усіляких дельфінів та русалок, не дати жодних приводів для найменших пліток?! Велика рідкість. Є тут щось від Божого поєднання?
– Євдокименко – унікальний і людина, і музикант. В ті далекі 70-і – адміністратор, керівник, управляючий. Він тоді всім керував – що варто співати, що — ні, що говорити, коли мовчати… Я думаю, якби не він, «Рута» не була би тією «Рутою», вона би не мала тієї слави. Безумовно, він був іноді деспотом, але у творчості інакше не можна. В творчості не можна допускати дебатів. Там, де кожен починає вставляти свою «копійку» – чекай невдовзі розколу. Пам’ятаю, перед черговим концертом Софія починає: «… Я ето пєть нє буду». Євдокименко: «Будєш!» Ротару в сльози, і — «нє буду». А він: «Будєш! Для етого зала нада ето. И будєш дєлать то, что я сказал». А нам, музикантам: «Нє играть єй ето!». Він був творчий деспот, але мав, як тепер кажуть, менеджерський нюх, надзвичайне відчуття музичного стилю і бездоганний смак. Він був складний, як людина, з ним важко, але таким людям треба довіряти. І потім, він же музикант від Бога, і, можливо, якби не Ротару, не його адміністраторство, мав би бути сам зіркою. Він свій талант і свою зірковість поклав на вівтар заради інших. Коли був молодий, і в 60-і роки грав у відомому на Буковині ансамблі «ЕМО» при чернівецькому університеті, його гра перехоплювала подих. Казали: дивись, шо Євдоха витворяє! Трубач був унікальний.
– І що далі?
– Далі «Червону руту» запрошують до Криму. Анатолій Євдокименко зібрав збори трудового колективу. Хто, мовляв, з нами, той там отримає квартиру, хто ні, без образ, лишайтесь тут. А я тільки-тільки отримав у Чернівцях житло. Думаю, знову ці переїзди, знову готелі-гуртожитки, так те все вже остогидло! Кажу: «Ні, Соню, я залишаюсь». Соня мені тільки і сказала: «Шкода, але захочеш повернутися – заберемо будь-коли». Чернівецькі тоді майже всі лишились вдома, а приїжджі поїхали з Євдокименком і Ротару. Всі, справді, отримали там житло, а Соня – звання народної артистки УРСР. Тим часом у «Смерічці» звільняється трубач. І я переходжу автоматично туди.
– А «Смерічка» того часу – це хто?
– Це, звичайно, Назарій Яремчук.
– А Левко Дутківський, Зінкевич, Дворський?
– Ні. Їх тоді вже не було. Дутківський перейшов, здається, на телебачення, Зінкевич поїхав на Волинь, а Дворський був, але то був ще не той Дворський, якого ми знаємо тепер, він тоді тихенько підспівував. Був Назарій, який, власне, лишився сам. Фалік Пінкус, заступник директора чернівецької філармонії, нервово шукав тоді саме Назарієві нового партнера, нового Зінкевича. Бо що таке була «Смерічка»? То по суті трафарет – двоє хлопців-легінів у гуцульських одностроях, затягнуті широкими пасками, співають пісні гір і асиметрично кивають руками, той руку праворуч, той — ліворуч. Такі тоді були зразки красивого і народного… І Фалік знайшов Назарію нового Зінкевича – Давида Степановського. Давид вбрав «збрую» Зінкевича і пісня полилась. Але й те не вберегло «Смерічку» від розколу. То як підтвердження моїх слів про пусті творчі дебати, а свого Євдокименка, який би все те зупинив, не було. «Смерічка» розсипалась. Без діла залишився і я, і відомі на той час сестри Зайцеви. Назарій почав поспіхом збирати нову команду. Прийшли львів’яни, серед яких Морозов, Прокопик, і львів’яни, власне, у «Смерічці» домінували вже до самої смерті Назарія.
Мене запросили до Хмельницького в ансамбль «Товтри». Між гастролями приїхав якось додому. Дзвінок. «Це вам телефонують із Кишинева. У нас тут була «Смерічка». І Яремчук дуже гарно говорив про вас. Нам треба трубач». «А кому це — нам?» — питаю. Ансамбль «Оризонт». А вони тільки створились. І я вже їх по телевізору бачив. Мені дуже сподобалось. Того ж дня увечері сів на автобус і поїхав. А в них — конкурс. Місце – друга труба. Послухали мене, і керівник їхній каже: «Какая вторая, ето ж пєрвая труба!» І 13 років я день у день відпрацював у «Оризонті».
– І що ж там за люди були? Бо «Оризонт» знаний, а прізвища, ніби засекречені.
– У тому-то й річ. Це був класний ансамбль без прізвищ. То було зумисно. «Оризонт» – і все, і ніяких імен. Керував Олег Мільштейн. Композитор. Майже сто відсотків репертуару – його пісні. Він просто наполягав не робити культу прізвищ. Якщо є, казав, зірковий соліст — тоді нема ансамблю. Переконував: «Коля не співає — заспіває Петя, не Петя, так Вася. Теж мені, знайшли велику справу — заспівати». Отакий принцип. Серед його пісень — «Вєтєр коснулся криш», «Амор, амор» і багато інших.
Взагалі з тим «Оризонтом» цікавий був період. Цікаво з’являлись пісні. Було, сидимо у студії. Так вже шліфуємо кожен акорд, так вивертаємось, а на сцені, перед публікою — не сприймається. А було, їдемо в поїзді, по 150 грамів на душу взяли, той щось зіграв, той своє додав – і пісня на «ура», шлягер. Незбагненна то річ – творчість. Для неї треба розкутість і ще щось, хто зна що…
– «Оризонт» – серйозна віха у твоєму житті?
– Звичайно. З півдесятка разів ставали лауреатами всесоюзної «Пісні року», знімалися в «Останкіно», не один виступ мали у концертній залі «Росія». Там, у Кишиневі, я нарешті став музикантом-професіоналом, закінчив Молдавський державний інститут мистецтв. Але з розпадом Союзу розпався і «Оризонт». Більшість музикантів подалися за кордон. Одні – до США, інші – до Німеччини.
— Судячи із прізвища керівника, «Оризонт» мав стрижень древнього народу?
— Я якось почув, як тьотя Глаша, прибиральниця з концертної зали «Росія» (а вони там десятиліттями на одному місці працюють, нюх у них, як у гончих псів), сказала: «Да, понімаєш, молдавский ансамбль?! Ето ансамбль старінной єврейской музикі…» Вже коли «Оризонт» розформувався, хлопці роз’їжджались по закордонах, ми зібралися, випили, і мені по-щирості зізналися: «Повір, якби ти справді не був першою трубою, ти би у нас і два дні не затримався…»
— Що після «Оризонта»?
— Іншого «Оризонта» уже не було. Були вояжі на заробітки, але стабільного й потужного колективу — ні. Пішов працювати в ресторан. Ресторанна музика, скажу тобі — серйозна музика. Там граєш для прискіпливих людей. Може, навіть прискіпливіших, аніж ходять на концерти. Там халтуру гнати небезпечно. Один раз, другий нафальшивиш — і піде дурна слава.
– Але що є «Оризонт» і ресторан?
– Та нема різниці жодної. Якщо я на весіллі зіграю щось таке сердечне, то оплески не відрізняються від оплесків у залі «Росія» чи в палаці «Україна». Це ще серйозніше, ніж «Оризонт». Бо на «Оризонт» йшли, як на «Оризонт», а тут прийшли на весілля, прийшли послухати якесь гоп-ца-ца, а чують музику, високу! Окрім того, я ж довший час працював у духовому оркестрі при УМВС у Чернівецькій області. Оркестр був чудовий. У 1995 році на конкурсі оркестрів УМВС України вибороли перше місце. Потім пройшли скорочення в міліції, і нас розігнали…
– Ти обмовився про вояжі? Куди і з ким випадало їхати?
– З багатьма. Всіх і не згадаю вже. Якось у 1993 році телефонує мені колишній барабанщик «Оризонта», який тоді працював у Ігоря Ніколаєва. І каже: «Балакуша (так мене назвала колись Софія Ротару, і те прізвисько, здається, приліпилося мені до смерті), тут з тобою хоче переговорити Віллі Токарєв». Той вириває в нього слухавку і басом хрипить: «А, Чєрновци, я там бил с оркєстром Крола. Хароший город. Я думаю конкурса нє будєт, музикант ти хароший, приєзжай…»
Працював з ним три місяці. За цей час дали 38 концертів. Об’їхали Тюмень, Сургут, Ростов. Працювали скрізь – від великих залів до святкової вечері на 10 осіб у «нового русскава» в Ростові – 8 мужчин і дві жінки. У того «нового» Токарєв каже: «Нє взірая на ліца (при цьому всі перезирнулися), сидящіє тут, я работаю так, как на Брайтонє»… І дві години, копійка в копійку, відпрацювали. Потім за стіл, уставлений фужерами…
– Цікаво було працювати з Токарєвим?
– Він може подобатись чи ні, але він знаний був на достатньо широких просторах. Так ось, кому він цікавий, потверджу, що то є тип «рубахи-парня». Але теж музичний деспот. Працювали в живий голос. За концерт видуваєш 1000 нот. З них буває одна-дві проскочить фальшиво. А він аранжування пише сам. І тільки фальш – уже обернувся і пропік поглядом. А ти ж заробляєш гроші, ти на його території…
Працював з Пресняковими. Вечеряли якось в чернівецькому ресторані «Дністер», а там трубач з «Рецитала» (був такий ансамбль у Пугачової). І каже, що Вова-молодший хоче збити команду на гастролі. Це 1994 рік. Забрали й мене. Я тоді з ними поїздив – Москва, Ленінград, Кавказ, Крим. Гарні люди Преснякові. Коли молодий починав, то співав фальцетом. І той імідж лишився, і всі його таким знають. Але він може співати і нормально. Дуже порядний хлопець, освічений. Не терпить панібратства, завжди спілкувався на рівні колеги. Він так і казав – колєга. Був з нами і старший Пресняков, і їхня мати також підспівувала. Крістіна тоді була якраз вагітна і їздила ніби за компанію.
– А старший Пресняков?
– Цікавий. Знає історію, географію, філософію, знає тисячі кулінарних рецептів. Ну, і саксофоніст, звичайно, потрясаючий!
– Кажуть, ти працював колись навіть зі Штепселем і Тарапунькою?
– Було.
– Які вони у житті, теж з гумором?
– Юра Тимошенко – так, а Юхим Березін – ні. У Юри була чарівна жінка – висока, струнка – Юлія Пашковська. Я заходжу в готелі до них у кімнату. Вона каже: «Юра, ну, подивись на себе, сидиш у трусах, в майці…» Він до мене: «Шо ти там стоїш, шо ти стоїш? Ну, сідай уже!» Жінка: «Юра, ну, подивись на кого ти схожий? Новий чоловік, що він про тебе скаже?!» Тимошенко: «Нічого він не скаже». До мене: «Ти скажеш? От бачиш, не скаже. У майці! Ну, шо, шо в майці, але ж у галстуку!»
А ось Березін – ні. Той жив на гастролях сам собі. Насуплений зазвичай. Педант, малиш. Казав так: «Юра, очєнь тєбя прашу, нє бухай сєгодня. У нас завтра два прєдставления». Тарапунька: «Які прєдставлєнія! Ти мене задовбав. Скільки тобі казати – концерти. Дивись мені, тєатрал – прєдставлєнія!»…
– Розповідали, що ти від Юрія Богатікова втік?
– Не втік, а пішов. У нього музика специфічна, як на мене, ну, пахне мені примітивом, хоч плач… А я ближчий до ліричного, досконалішого. Місяць попрацював з ним і мене почало нудити. Кажу йому: «Юрію Йосиповичу, ви вибачте, але я, напевно, буду йти…»
– А шо такоє, шо тєбя нє устриваєт?! Дєньги єсть, гастролі харошиє…
Кажу: «Нємножко музика нє моя…»
– Нє понял. Какая музика? Ето ж я пою, а ти аккомпанируєш…
А я йому: «Мені ця музика не подобається».
Тепер би я стримався, а тоді молодість у носі свистіла. Коли від’їздив, керівник тамтешній, він же і адміністратор, під 50 грамів «біленької» по секрету мені розказував. Каже, прийшов до нього Юрій Богатіков і жаліється: «Ти прєдставляєшь, какой-то музикантишка-трубач аккомпанируєт мнє и говорит, што моя музика єму нє нравится… Зали полниє людями, всєм нравится, а єму, ти прєдставляєшь, нєт. Во, фигня!»
Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
