Українцям, як і всім постколоніальним націям, хочеться чужих класиків притулити до своєї. Як, скажімо, Солженіцина. Ось тут нещодавно Петро Кралюк написав… На мою критичну репліку іронічно зауважив, мовляв, не здивується, якщо прочитає як Солженіцин керував розстрілом бандерівців…
Проте я більше довіряю Левку Лук’яненку. Ось уривок з моєї майбутньої книги про нього: «Яскравим прикладом — і більш крученим, настільки маскованим, що багато українців і досі мають пієтет перед ним, — є Алєксандр Солженіцин. В «Газеті по-українськи» 2008 року Левко Лук’яненко назвав його сексотом, який доносив КГБ на українців: «Коли Солженіцин потрапив у табір, там половина в’язнів були борці за волю України — вояки ОУН і УПА. Він став агентом КГБ, втесався в довіру українців, які готували повстання. Потім доніс. Їх усіх розстріляли».
Солженіцин був проти комуністів, але за Російську імперію, як би вона не звалася. Таку лінію Левко Лук’яненко вважає взагалі характерною особливістю російської інтелігенції, серед якої ще від Івана Грозного була прозахідна течія, але яка ніколи не хотіла розвалу імперії. Солженіцин був невдоволений комуністичною диктатурою, хотів християнської Росії, але, як і всі його російські колеги по перу, хотів, щоб Росія все ж лишалася імперією. Що, власне, яскраво продемонстрував своєю нашумілою статтею у час перебудови «Как нам обустроить Россию?».
Там Казахстан – «подбрюшье России», а Союз треба зберегти у складі Росії, України, Білорусі і… Казахстану. «Нема в Росії сили на околиці» — писав він, відтак захищаючи імперію у складі 4-х республік замість 15-и. Звісно, без України Російську імперію Солженіцин не уявляв.
Згодом Левко Лук’яненко конкретизував своє звинувачення Солженіцину: «Цікаво, чи Шведська академія присудила б Нобелівську премію О. Солженіцину, якби вона знала, що знаменитий письменник Солженіцин був таємним агентом із псевдо Вєтров, і що він, будучи політв’язнем, ввійшов у довіру до українців Мегеля, Малкуша, Кравченка, які керували підготовкою політв’язнів до повстання, доніс владі і всіх людей групи, про яких Солженіцин написав у доносі, 22 січня 1952 року розстріляли?».
Але попри те Петро Кралюк залишається іронічним, сумнівається і боїться образити солженіцина…
Василь Чепурний
