Сьогодні рука сама потягнулася до денників Петра Сороки. Відкриваю один з них – “Голос із притвору”: “Денник – це те, чим живу, без чого в житті утворилася б велика порожнеча і не знав би, куди себе діти. Іноді опосяде зневіра, нудьга, а подумаю, що у мене є денник – і ніби опору в темноті здобуду.
Це, однак, не означає, що тільки ради денника я живу. Денник – те, що допомагає мені зіркіше вдивлятися у світ, не втрачати інтересу до певних явищ і цікавих драматичних подій, змушує зупинятися над деякими своїми думками. З денником моє життя набирає сенсу. Коли збайдужію до нього, тоді помру”.
“Прийняти цей світ, означає виправдати усі його жертви, примирити серце з тими незліченними злочинами, що відбуваються, збайдужіти до мук і страждань усіх спалених на вогнищах, розтерзаних і закатованих у темницях, розп’ятих на хрестах, посічених у битвах, виморених голодоморами і винищених репресіями. Ніяка краса світу мені цього не заступить, не змусить забути. Приймаю цей світ, бо іншого не знаю, але примирити з ним своє серце не можу, воно не перестає мучитися і страждати. Моя душа належить іншому світові.”
“У цьому світі треба всім, що отримав від природи, дорожити і все берегти та примножувати, а передусім здоров’я, силу, красу, доброту, любов і талант. Особливо талант, бо в ньому все інше – сила, краса, доброта і любов. А бережуть талант, на жаль, лише одиниці. Більшість безтурботно марнує, пропиває, губить. А зневажливе ставлення до Божого дару рівноцінне самогубству”.
“Виявляється, багато моїх літературних приятелів і вправних письменників свідомо не 
признають Христа. Вони знаходять аргументи на доказ його “міфічності”, чи “жидівства”, інші не соромляться називати себе язичниками. Але нині я стою на тій межі, з якої можу сказати: хто не признає Христа – того не признаю я”.
“Я можу похитнутися у вірі (бо те, що я вірю, не збігається з тим, що я знаю, за Ф. Моріаком), але ніколи не похитнуся в любові. Та маю певність: якщо не похитнуся в любові, не втрачу й віри.”
“Я не знаю (і не хотів би знати!), чи зміг би працювати над денниками у смутку. Вони виростають із світлого зачудування світом і життям, від захоплення людиною і її талантом, їх ритм обумовлений душевним умиротворенням і спокоєм.”
“Любов – моя життєва сила, енергія, снага. Згасне любов – закінчиться життя. Люблю красу землі й неба, книги і рідної мови, свою сім’ю і дім, творчу роботу і людей – і це тримає мене при житті. Талант – це не я, це сила моєї любові”.
“… Я – у книзі. Слово лікує і зцілює мене, допомагає вистояти і не схитнутися, наповнює радістю і щастям, жадобою почуттів і спрагою творчості. Все – од слова у мені. Тобто – від літератури. Я весь у літературі. Але так мало у класичній літературі книг, на які душа моя може опертися. Для чого я пишу? Тільки для того, щоб невідомий друг завдяки моєму слову вистояв у тяжку хвилину, щоб зі мною розділив земну радість, щоб почерпнув натхнення, щоб осяяв свій день любов’ю”.
“Віра в безсмертя робить нашу любов не тільки осмисленішою, але й доцільною. Якби не було вічності, не було б сенсу любові, треба було б просто виживати, намагаючись якомога довше продовжити земне існування. Любов – дарунок вічності. Хто любить – уже безсмертний. Хто любить – уже стоїть біля брами Царства Божого.
Любити Бога означає для мене любити життя, цей світ, що створений Ним, відчувати повноту буття, осяяння щастям і коханням, як передчуттям великого і безконечного життя.”
Нині Петрові – 69. Як і мені. Ми з ним майже ровесники…
Степан Попович
