Як людство рухається в своєму технологічному прориві! В 1975 році в селі встановили телефон. Вдома. Один з перших приватних. Можна було комусь дзвонить, хоч дзвонить ще й не було кому, й не було куди, бо телефонів було мало. Тому люди дзвонили рандомно, будь-куди, й питали: “А куди це я попав?”.
Важив не зміст розмови, а сам факт можливості телефонного зв’язку поміж людьми. То було диво і цивілізація. Писати листи вже було не цікаво й архаїчно.
Можна були подзвонить в колгоспну контору і запитать, які види на врожай цукрового буряка в цьому році? Можно було подзвонить в школу і мовчать в трубку. Або подзвонить комусь в сусіднє село і запитать: “Ви ноги сьогодні мили?”. Такі були розваги.
Тепер телефон є у кожного, в кожній кишені, але дзвонить люди вже не хотять, а на дзвінки не відповідають. Бо то – моветон. Знову є мода на те, щоб писати. Але не листи, а повідомлення. Ми вже навіть перейшли через фазу: «Хто вам дав номер мого тіліфона?»
Жінка з інтернету каже: “Мене харить, коли мені дзвонять. Я люблю коли мені пишуть. Я зразу бачу хто, і шо від мене хоче. Коли мені дзвонять, у мене алергія!”. Я, наприклад, знаю, що коли людина дзвонить, то найімовірніше — п’яна. Коли я й сам в цей момент п’яний, то з радістю відповідаю, а як – ні, то – ні.
Буває, що людина, перед тим, як подзвонить, пише: «Можна набрати?». Це — шантаж і погрози!
Нікому ніколи тверезим я не дзвоню. Нікому ніколи тверезим я не відповідаю. Хто зна, що воно вам хоче сказать. А мені тверезим сказати нічого. Ви мусите про це знати…
Віталій Чепинога
