… Жити в передчутті Великого Переходу – думати про душу і її порятунок, узгоджувати ритм свого життя із ритмом Всесвіту. Як і кожен, я знаю ці провали у депресію, в тугу і нудьгу, але в мене залишаються безвідмовні ліки – книги, а між ними наркотично потужні – щоденники. Єдина прикрість, що справжніх денників так мало, і змушений перечитувати одні й ті ж без кінця.
Мої книги – віхи моїх життєвих поразок. Але вони необхідні, як необхідна боротьба. І якби життя можна було почати спочатку, очевидно, ішов би тим же шляхом. За умов подібної чи аналогічної суспільної ситуації.
Кинути писати – перемогти себе. Але на шляху до того стоїть ще один перехідний щабель – писати для себе. Тепер стою на ньому. Нічого не намагатися приспішити. Жити неквапно.
У мене вистачає мужності признатися собі, що цей світ непізнанний, але бракне мудрості не намагатися пізнавати його.
(Петро Сорока. Найкраще помирати в понеділок. Тернопіль. 2002)
Що найцікавіше у щоденниках Петра Сороки (1956-2018) – намагання відшукати власне “я”. Що найбільше дратує у щоденниках Сороки – постійні сумніви, метання в крайнощі.
Але розумієш, що без цього метання, не відчувалося б динаміки пошуків. А вони можливі лише у наближенні до крайнощів. Оце хилитання – муки і радощі Петрового писання. Власне, творення себе самого…
У жанрі літературного щоденника він безперечний класик. Тільки тепер приходить це розуміння.
Нині, 6 січня, на Богоявлення, Петрові офіційно 69.
Євген Баран
