Культура

Дядько

Тут один колега дорікнув, що дехто з письменників спекулює на темі війни. Я, напевне, саме той «спекулянт», бо чомусь не пишеться ні про бузок, ні про весну, ні про тихе надвечір’я…

***
Він якийсь час біжить, роззираючись, чи всі заскочили в кузов вантажівки. Потім щосили кидає нам автомат і сам заскакує, вхопившись за руки побратимів.
– Дядьку, як ви отак будете кидати автомат, то він постріляє нас к бісовій матері, – зауважує хтось на кузові, коли ми вже від’їхали від того місця, звідки тільки-но розстрілювали ворожу колону. У нас є чотири-п’ять хвилин, аби семитонну «арту» розвернути, причепити до грузовика і рвонути подалі, поки туди не прилетить ворожа «відповідь».

Дядько відхекується, бо таки пробіг чималенько, бере автомат, гладить по стволу, ніби загладжує свою вину:
– Не вистрелить. Він у мене на запобіжнику, – встигає відповісти, а далі нічого не чути – ворог із «градів» гатить по тому місцю, звідки ми встигли вихопитися.

Дядько серед нас найстарший. Не за званням, а за віком. Ми його трохи побоюємось, бо хоча й скупий на слово, та може й лозиною, особливо молодняку, що спросоння шукає віддалених кущів.
– Я тепер по всьому полю мушу вас пасти? Ану, йдіть до гурту!
– Так, наче невдобно, – виправдовуємося кожного разу.
– Невдобно буде, коли за отим кущем кулю вловиш. Відвернися, роби своє й ні на кого не дивися!

Дядько – доброволець, прийшов до нас із тероборони, буквально у перші дні війни, хоча його важко назвати воїном: трохи накульгує, широкоплечий, але постійно сутулиться, особливо, під час бою. Очі сині, наче в них осів клаптик літнього неба. Щось іще в тих очах, схоже на тихий смуток, ніби він із ним народився.

Насправді – це наш янгол-охоронець. І не тому, що вічно стоїть на варті, коли всі падаєм з ніг. За час боїв у нас жодної втрати. Бо перед розташуванням саме він оглядає місцину. Обирає таку, щоб гаубиці стояли добре замаскованими, ще й поблизу виямків чи рівчаків, куди ми падаєм, коли не встигаємо вихопитися з-під ворожих обстрілів.

Сьогодні в нього день народження. Першою намагається привітати мама і саме в той час, коли «відпрацьовуємо» колону, що пробує прорватися на Київ. Дядько навіть не глянув на телефон. Вже по обіді сам телефонує і виправдовується: «Ну, так вийшло – не почув. Вибач. Що роблю? Ну, що я, мамо, тут роблю – музику слухаю. Яку-яку? Звісно, не Моцарта. Ти ж знаєш – я люблю рок. Ні, нога не болить. Мамо, я сплю в теплі й добре їм. Ні, не матюкаюся. Що гримить? Та то хлопці – вони теж слухають рок. Зараз скажу, щоб зробили тихіше. Ну, мамо, ну, коли це я тобі брехав…»

Валентина Мастєрова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.