Ю. Винничук «Весняні ігри в осінніх садах»

Мене заінтригував відгук панночки Надії Вовк на книгу, винесену в заголовок. Нині саме час слухати аудіокниги, бо світло вимикають часто, а що без нього робити взимку: кукурудзу лущити? Так нема ні хазяйства, ні кукурудзи… Тож вирішив на пару з дружиною послухати цю книгу в чарівній озвучці Олексія Богдановича. Але дружина, яка терпіти не може ні фемінізму, ні будь-яких інших -ізмів, послухавши зо чверть години, сказала, що коли сексизм і існує, як явище, то оце саме він і є, а їй не хочеться відчувати себе на місці жінок пана Юрка.

Тож далі я слухав уже сам. І мушу сказати: тут безперечно є про що написати. Чи зачепила мене ця книга? Ні. Чи варто її прочитати? Так. Ще ліпше – почути. В першу чергу – поціновувачам якісного художнього слова: в цьому Юрію Винничуку мало хто складе гідну конкуренцію. Ще – нецілованим сорокалітнім панночкам: по-перше, аби вони були свідомі чого щасливо уникнули, а по-друге, щоби в разі чого не зазнали шоку куди більшого, ніж Рома, третьоплянова героїня цієї оповідки.

Пам’ятаю, ми в школі Шевченка перефразовували: «Якби ви знали, паничі, що люде роблять уночі…» Та, можливо, і деяким панам-письмакам не завадить, хоча тут уже інші дві причини: виходить, що, по-перше, можна ж іноді дозволити собі бути вільним, як вітер – Земля з осі не зійде, а по-друге, повчіться тому, як слова у речення складати: письмо у пана Юрія розкішне й саме це, та ще рівний письму артистизм Олексія Богдановича, – винятково це, а зовсім не зміст, не сюжет змушували мене, ні – заохочували! – не відриватися від слухання.

Сюжет простий і нібито суто автобіографічний, бо автор не лише веде розповідь від першої особи, але й себе в книзі так прямо й називає – Юрієм Винничуком. І це мене напружило, коли чесно. Навіщо? Аби я повірив, буцімто сорокалітній Юрко, почувши, що дружина його кинула, пускається берега і легко та з видимим задоволенням паралельно «грає» трьох львівських панночок, практично удвічі од нього молодших ненаситних лошиць?

Щас! Таких львівські кобіти не кидають навіть в Гамериці. Бачив його виступи на телебаченні – не мачо, прямо скажу; ще більше не схожий він на старого Казанову. Це іншим Юріям: Андруховичу, або Іздрику, я би, певно, повірив. Відтак книга сприймається саме з огляду на буйну фантазію автора, котра схожа в чомусь з фантазією Жуля Верна: як відомо, той багато чого описував, все життя просидівши в своєму кабінеті. Якось воно в пана Юрка по-простецькому написане, інструментарій примітивний і технології незграбні – робиться все, як на росії кажуть, «прі помощі молотка, зубіла і какой-то матєрі».

Вустрицями він смакував, ага…
Українці в таких випадках мовлять: «Чув дзвін та не знає, де він». Насмілюся припустити, що маємо справу з проявом якогось задавненого комплексу. Певно, пану Юрку схотілося в такий дивний спосіб реабілітуватися перед кимось, фальсифікувавши особисту історію. В будь-якому разі вина за це припущення лягає на автора – це ж він своїм твором викликав у читача такі враження.

Ні, у дещо я таки повірив: що автор, наприклад, мав у своєму житті не одне щастя і описане ним є не виключно його фантазіями, але й певним досвідом також. Проте я абстрагувався від цього, зосередившись винятково на авторській стилістиці, чудовій мові та образності. Чи десять відсотків описаного в книзі є вигадкою, чи дев’яносто – те все нехай буде на совісті автора, що насмілився саме себе зробити головним героєм епатажної повісті.

Часом автора дуже сильно заносить. А втім присутні в повісті гротеск, раблезіанство і містика абсолютно не псують враження. Герой і Ліда пхають куди треба й не треба мармуляду, ллють туди вершки й збивають з них масло в найнеприродніший (чи навпаки?) спосіб, мажуть там (трясця мене візьми!) пекучим перцем, але в роті їм пече від того чомусь більше, ніж деінде. Більшим фантазером у нашій літературі був хіба що Павло Загребельний, але того заносило винятково в історичних питаннях.

Якби звірі ще й сьогодні мали мову, то «Весняні ігри в осінніх садах» цілком могли би бути мемуарами якогось непересічного львівського кота: хоч і в сутінках другої молодості, проте ще навдивовижу невтомного. Мені в цій частині повісті не вистачило авторської виноски для читачів: «Не намагайтеся повторити прочитане в домашніх умовах – це загрожує вашому життю та здоров’ю».

Суто з літературної точки зору повість досконалою не є; вона і стилістично, і концептуально неоднорідна: таке враження, що її писали одразу три Юрії Винничуки. Підозрюю, що робота над нею з якихось причин тривала довго та з перервами, що й призвело до таких наслідків. Виходить на те, що ми спостерігаємо три різних періоди в житті творця повісті – як ото з Пабло Пікассо було. Є ранній Юрій Винничук – цей полюбляє тулити в тексти матюки. А навіщо? Я так і не второпав: жодним чином не побачив там якоїсь необхідності, тим більше, що в текстах двох більш пізніх Винничуків (у цій таки книзі) матюччя немає, хоча за логікою раннього й мало би бути.

Добре, що таких епізодів три чи чотири. В одному герої зі смаком матюкаються під час злягання, проте мені чомусь здалося, що це пан Юрко перед тим просто Малахова підчитав: «…ми кохалися так, ніби востаннє, довго і терпляче, ми кохалися, катуляючись у траві і вишіптуючи слова, яких ніколи раніше не проказували, і Леся — Леся!!! — мені говорила слова брутальні і хтиві, Леся, з вуст якої ще не злетіло жодне нецензурне слово, Леся казала мені: виїби мене, виїби мене, виїби мене… і запитувала: що ти робиш зі мною? — і я відповідав: я їбу тебе… я їбу тебе… я їбу тебе… а вона: їби мене, їби мене, їби мене»

Я плакав…
Між іншим, це та Леся, котра раніше вирізнялась з-поміж інших пасій пана Юрка своїм абсолютним флегматизмом, коли не сказати повною фригідністю. Певно, автор забув про такий казус.

Є Юрій Винничук з високим рівнем тестостерону – так написана добра половина книги, але лише половина. Мені взагалі здалося, що пан Юрко своє письмо використовував, як афродизіак, з його допомогою запускаючи якусь свою ланцюгову реакцію термоядерного синтезу статевих потуг: задум певної сцени підвищував рівень тестостерону, король гормонів надихав уяву і підказував потрібні слова, описана сцена «грання» слугувала стимулятором у реальних стосунках, а ті в свою чергу давали натхнення для нового замислу – і так до кінця. Можу стверджувати, що в момент написання першої половини «Ігор» рівень тестостерону в пана Винничука був достатньо високим. З низьким людина такого не напише – знаю, що кажу.

І нарешті є ще третій Юрій Винничук – з низьким рівнем тестостерону: цей написав другу половину повісті, котра дуже слабо в’яжеться з першою, навіть дисонує їй. В мене склалося враження, що автор, написавши десь половину книги, заблукав у тих трьох соснах (Ліді, Лесі й Вірі) і не знав як йому з того всього виборсатись. Дійшовши аж до середини книги, автор раптом отямився, зрозумівши, що не має ані притомного закінчення для неї, ані загальної ідеї, як такої, ані – о, Боже! – навіть інтриги; тож похапцем узяв дещо від відомої п’єси Шекспіра, розбавив тягомотиною модних в дев’яності латиноамериканських серіалів, увів четверту героїню, майже фатальну для автора і ми тепер «маємо те, що маємо». Рівень тестостерону в пана Юрка на цей час, по всьому видно, уже впав, тож із першою друга частина єднається виключно спільною палітуркою та вимученими й не надто вдалими авторськими зусиллями по сплетенню двох різних за стилем сюжетних ліній в якусь подобу смислової мотузки.

Єдине, що рятує в цьому сенсі книгу це авторський талант: його ж бо не проп’єш ні з оспіваним шампаном, ні з «Сапераві» – попри все, інтригу пан Винничук вміє не лише створювати, але й нагнітати, і до останнього тримати її високий градус.

Відтак, резюмуючи, скажу: попри всі недоліки, що я їх тут навів, повість мені сподобалась. Як на мене, в неї є два практично рівноправні виконавці: Юрій Винничук і Олексій Богданович. Там, де перший не дотягує, ситуацію блискуче рятує другий – аудіокнига просто шедевральна! Подібної начитки, озвучки я ще не чув. Знімаю капелюха перед артистизмом пана Богдановича! Великий респект пану Винничуку за блискучий стиль: от що значить художнє слово – воно нівелює недоліки сюжету, композиції та сенсів загалом. Тож раджу всім до прослуховування. Єдине серйозне зауваження: автор постійно вживає два слова – майтки і майточки, але де ж та межа, за якою майтки стають майточками?!

Володимир Ворона