Село — воно глибоке. Але не в тій глибині, що ми шукаємо. Його глибина не в памʼяті, а в ландшафті. Його історія не в літописах, а в деревах. Вона, ця історія — горизонтальна, по самі обрії, аж туди, за кладовище й ставок, де «залізні стовпи», за якими сонце ховається. Там уже немає нашого дитинства, немає тих корів, немає тих стежок, немає тих людей, і тих котів немає. Воно зовсім інше, але — таке саме.
Часто люди приїздять, аби раптом заново стріти тут свою молодість в тому самому байраці. А в байраці валяються кульки і бутилки, і нема молодості.
Село — воно само собі. З вайфаєм, сонячними батареями, козами з електронними нашийниками, крапельним поливом грядок, і супер-маркетами. Село, на жаль, не дбає про нашу памʼять. Воно дбає про себе…
Нема пасторалі, немає пастушок з овечками, немає косарів на світанку. І воду з річки краще не пити… То вже не наша вода, і не наша річка… І якщо лягти на спину в траву, та задивиться в небо, то вас просто покусають мурахи, жуки й комарі. Нема чого шукать села в селі…
І тільки іноді, десь-колись, на якусь дуже-дуже коротку мить, коли вже й не ждеш нічого… Торкаєш рукою сині петрові батоги в лузі, чуєш як пахне раптом степ всіма своїми травами, і зозуля в гаю відізвалася своїм «Ку-ку!», і наполоханий тобою одуд злітає в небо…
І ти такий: О! Та оце ж ВОНО, моє оте село, моє літо!
Але це тільки на мить… На одну коротку мить, яка минає швидше, ніж ти її збагнеш і спробуєш піймати…
Так і має бути…
Віталій Чепинога
